— Ти хто така? —спитав її Степан.
— Жінка твоя.— Молодиця засміялась.
— Тю!..— Степан одвернувся.
— Ану йди звідси!—сердито сказав Матвій молодиці.— Розляглася... дурепа сита. Зраділа.
— Степане, застрель його,— сказала молодиця.
— Іди,— звелів Степан, не дивлячись на "жінку".
Молодиця випростала з-під ковдри міцне, нагуляне
тіло, солодко, зі стогоном потяглася... І знову весело засміялася.
— Ох, ніченька!.. Як тільки й витримала.
— Іди, сказано тобі!—гримнув Матвій.— Безсоромна... Урвала нічку — тим і будь рада.
— На, поцілуй мою ногу— Молодиця простягла Матвієві ногу.
— Тьху!..— Матвій вилаявся, він рідко лаявся.
Степан штовхнув молодицю з ліжка.
Молодиця удавано зойкнула, взяла одяг і пішла кудись через склепінчастий проріз у кам'яній стіні.
Степан опустив ноги з ліжка, поторкав голову.
— Пам'ятаєш що-небудь? —спитав Матвій.
— Знайди вина чару.— Степан тоскно повів очима по нарядній, з високими вузькими вікнами білій палаті.— Де ми?
Матвій дістав з кишені темпу пл&ску пляшку, подав.
— У воєводиних палатах.
Степан пожадливо надпив, зітхнув з полегкістю.
— Хух!..— Посидів, звісивши голову.
— Степане, так не можна...— Матвій приготувався говорити довго й поважно.— Так ми не тільки до Москви, а кудись ще далі підемо — в гробину, як ти кажеш. Коли...
— Де Васько? — спитав Степан.
— Де Васько?.. Хто ж його знає? Сидить де-небудь отак само — похмеляється. Ти хоч пам'ятаєш, що було?
Степан скривився:
— Не гугняв, Матвію. Нудно.
— Буде нудно! З Васьком вам розійтися треба, поки до лиха не дійшло. Разом вам його не минути. Залиш
його тут отаманом — поки все добре! І ^— йти треба, Степане. Іти, йти. Ти людина військова — невже ти не розумієш? Поспиваються ж усі з кругу!.. Нічого нам тут більше робити! Тепер чоловіка з сокирою — нема. За спиною...
— Розумієш, розумієш... А не дати погуляти — це теж образа. От і не знаю, яке лихо більше: дати погуляти чи не дати погуляти. Стільки, як ти, і я розумію, Матвію, а далі... ніяк не примудрую: як краще?
— Трішки можна. Та сам менше пий. Дурієш ти — жалко ж. І страшно робиться, Степане. Страшно, їй-богу.
— Знову вчити прийшов? — невдоволено сказав Степан.
Матвій цього разу чомусь не злякався.
— Трішки треба. Царем, бач, мужицьким збираєшся стати — то й слухай: я мужик, буду тобі підказувати — коли що не так.— Матвій усміхнувся.— Мені, виходить, і підказати можна, коли не так робиш: не боярам же тоді підказувати...
— Яким царем?—здивувався Степан.— Ти що?
— Учора кричав. П'яний.— Матвій знову всміхнувся.—А знаєш, який мужикові цар потрібен?
— Який? — не одразу спитав Степан.
— Ніякий.
— Так не буває.
— А коли не буває, тоді вже такий, який не заважав би мужикам. І щоб не обдирав догола. Отакого треба. В цьому вся воля мужицька: не заважайте йому землю орати. Та дітлахів ростити. А все інше він сам зробить: свої пісні складе, свої казки, свою совість, укази свої... Скажи отак мужикові, то піде він за тобою до самого кінця. І не покине. Далі твоїх козаків піде. І не треба його патріархом зманювати — що він, мовляв, іде з тобою...
Степан зацікавився.
— Он як!.. А отут у тебе промашка, хоч ти й розумний: він, мужик твій...
— Та чому ж він мій?
— А чий же?
— Твій теж. Чого ти від нього відрікаєшся?
— Хрін з ним, чий він є! Він свого поміщика знищить і подумає: досить, тепер я вільний. А невтямки дурневі: завтра іншого пришлють. А коли він знатиме, що з ним патріарх піднявся й царевич...
— Який царевич? — здивувався Матвій.
— Олексій Олексійович.
— Та він же помер!
— Хто тобі сказав? — Степан допитливо дивився на рязанця, наче перевіряючи на ньому цю нечувану звістку,
— Та помер він! — захвилювався був Матвій.
— Брешуть. Він живий... Цар з боярами допекли йому, він і пішов од них. Він живий.
Матвій уважно подивився на Степана. Зрозумів.
— О-он ти куди. Пішов?
— Пішов.
— І до тебе прийшов?
— І до мене прийшов. А до кого ж іще?
— Звісно, більше нікуди. Про Гришку Отреп'єва чув?
— Про Гришку?—Степан раптом замислився, наче його вразила якась сильна, несподівана думка.— Чув про Гришку, чув... Як же молодицю звати?
— Яку?
— А жінку мою...
Матвій засміявся:
— Ориною.
— Орисю! — покликав Степан.
Орина ввійшла, вдягнена в дорогу одіж.
— Що, зальотнику мій? Що, любчику...
— Тьху! — озлився Степан.— Перестань! Піди скажи козакам: хай знайдуть Мишка Ярославова. Щоб бігом до мене!
Орина скорчила Матвієві міну й пішла.
Степан надів штани, панчохи. Заходив по палаті.
— А бог який мужикові потрібен?—спитав крізь свої думки.
— Бог?..— Тепер і Матвій замислився, хотів сказати серйозно, а серйозно, по-справжньому ніколи про це не думав — який мужикові бог потрібен.
— Ну? — не зразу перепитав Степан; з усіх розмов з мудрим мужиком він не збагнув: вірить той у бога чи ні.
— Та оце думаю. Якийсь, знаєш... щоб мені перед ним рачки не лазити. Наський. Щоб я з ним — по-сусідськи, як ти ото розказував. Був у мене в селі сусіда... Старик. Отакого б. То живий, кажеш, царевич?
— Що ж старик? — Степан не хотій більше про царевича.
— Старик мудрий... Він казав: я сам собі бог.
— Ти диви!
— Славний старик. Помер, царство йому небесне. Такого б я не боявся. А ще — аби хоч розумів я його. Отого,— Матвій подивився на божницю,— не розумію. Все життя мене ним лякають, а за віщо — не збагну. Ти он страшний, та я хоч розумію: так уже чоловік себе любить, що наперекір не скажи — вб'є.
Степан зупинився перед Матвієм, але той випередив його несподіваним запитанням.
— А мене справді любиш? —спитав.
— Як це? —сторопів Степан.
— Учора казав, що жити без мене не можеш.— Матвій щиро засміявся.— Ох, Степане, Степане... смішний ти. Не завжди, правда, смішний. То як же царевич уцілів, га?
— Я йому про бога, а він мені про царевича. З царевичем діло просте: поведемо на Москву, спитаємо батька й бояр: що там у них?.. Ти в бога віруєш?
— Про бога, Тимофійовичу... не треба — боюсь. Дума-, ти навіть боюсь. Бач, як воно: залізеш у душу навсправжки, а там і казати нічого — чорнісінько. Зовсім страх візьме.
Увійшов Мишко Ярославов.
— Як спалося, батьку?—Сам Мишко не ясніший за отамана зранку,— тільки що, видно, розбудили, запухлий.