Степан скоса глянув на осавулів. Осавули уважно слухали.
— "І щоб ви за провини свої служили, і провини свої заслужували..."
— Читай до ладу! — розсердився Степан.— Заторочив одне: "служили та заслужували"!
— Тут так написано! — вигукнув Микита й показав Степанові.
Той відштовхнув грамоту.
— Читай!
— "А що забрали низових людей і добра багато, то все те у вас забрати й оддати в Астрахані..."
Князь Семен Львов, поки його посли роздражнювали Разіна, обмірковував простий і надійний план. Те, що разінці зупинилися для переговорів, обіцяло вигоду. Тепер, мабуаъ, треба не прогавити мить.
Князь Семен розмовляв із сотниками.
— Думка в мене така, хлоп'ята,— зволікав, як завжди, хитрий Львов.— Стеньці подітися нема куди: шахові насолив, у Терках стрільці, в Астрахані стрільці... А на бій іти йому неохота. Йому додому треба — розвантажитися. О-от... А тільки-но зайдуть у Волгу — тут ми їх і замкнемо, відріжемо од моря. Він одразу згідливим стане. У Волгу його заманити, у Волгу... Заберемо манат-тячко, а тоді вже приведемо в Астрахань. Га?
Милостиву царську грамоту прочитано.
Козаки думають. Посли ждуть.
Степан ходив по стружку туди-сюди. У нього дозрів свій план, не такий простий, як у князя Львова, і трохи, може, ризикованіший. Річ у тім, що він не повірив ні грамоті, ні словам Львова (він вирішив, що грамота фальшива), але в діях астраханців він уловив якусь невпевненість і зробив ставку на неї. Та ще на свою кмітливість і спритність.
— Іване! — покликав він Чорноярця.
— Ну,— відгукнувся той.
— Зробимо так: ми на десяти стругах залишимося тут, а ти на дванадцяти, з ясиром, з бусами 2 підеш у Волгу. А ми острів з того боку обійдемо і станемо. Якщо вони готують пастку — ми у них за спиною опинимося. Уторопав? Бач, вони обдурити нас задумали...
— Ти хитрий, Стень... Степане Тимофійовичу,— заговорив Микита Скрипіцин,— але й там не останні дурні: там знають, що ви не на дванадцяти стругах ішли, а на двадцяти двох. Зметикують.
— Звичайно, зметикують. Іване, зайдете у Волгу, зразу ж кого-небудь у човен — і до князя Львова. Скажете, що вийшла тут у нас незгода: одні на милість пішли, інші з Степаном у Терки відчалили. Посли з нами побудуть. Виявиться, що підступ,— з них почнемо: своїми руками обох задушу. Підбирай людей, Іване. Якнайменше бери — тільки веслярів. Ларко, Федір, Фрол — зі мною. Розкажіть козакам, щоб усе знали. Щоб напоготові були. Пильнуйте послів. Гайда!
Разі нська флотилія заворушилася.
Тут і там спалахували смолоскипи; козаки мінялися місцями. Дванадцять стругів вирушали з Чорноярцем, решта мали бути із Степаном — у засідці.
Микита Скрипіцин затужив. Посольство могло вилізти йому боком... Потайний князь Семен додумається: влаштує козакам пастку. Тоді отаман дотримається слова — задушить, це вже напевно. Та не знав Скрипіцин, що отаман сам хоче виставити його, Скрипіцина, як грамоту, але не фальшиву, як думав отаман про ту, що йому зачитали, а справжню: коли дати Скрипіцину втекти, то він і сповістить Львова, що козаки не ймуть віри і налаштували свою пастку. Цього треба було Степанові: він уперто не хотів бою. Коли з'ясується, що козаки не дали себе ошукати, астраханці муситимуть розкрити карти. Може, грамота й не фальшива, дідько її розбере отак.
— Пропали, Кузьмо,— неголосно сказав Скрипіцин своєму товаришеві.
— Відчуваю,— відгукнувся той.
— Що робити? Ану, як там візьмуть та кинуться на ці дванадцять стружків? Подумають, іцо всі пройшли, й кинуться.... Пресвята богородице, одведи напасть. Пропадемо...
— Перехитрив, чорт хитрий!
— Хіба їх обдуриш — з малолітства розбійники, самого гаспида круг пальця обведуть.— Скрипіцин мимоволі прислухався, як збиралися козаки, прикидав у думці, скільки вони ще збиратимуться і скільки мине часу, поки козаки підійдуть до Волги, а князь Львов відріже їх з моря,— устигне розвиднитися чині? А що Львов піде на віроломство й здирство, у цьому Скрипіцин не сумнівався — піде. Коли б на той час хоч розвиднилося, козацькі хитрощі розкрилися б, і Львов схаменувся б...
— А що Львов надумав? — спитав у нього Кузьма.
— Звідки мені знати? Ти знаєш?
— Я знаю... Ви там усе перешіптуєтеся, все вимудровуєте... Накинеться він на цих, як гадаєш?
Скрипіцин помовчав і сказав злісно й нестямно:
— Наче ти сам не знаєш!
Дванадцять стругів під командою Чорноярця, з безліччю смолоскипів рушили в напрямку Волги. Десять з Разіним лишилося.
— Вогні у воду!—долинув голос Разіна.— У греб! І тихо треба! Намочіть кочети, весла...— Отаманів голос наближався в пітьмі. Його кремезна постать ураз опинилася вже на струзі, де були посли, на кормі.— У греб! Але — тихо,— повторив він. Обернувся до стернового.— Триматимешся поки що за ними,— показав на даленіючі вогники.— Замріє острів, звернеш ліворуч. Стирю, ходи-но до мене, доручу вам одне важливе діло,— покликав він.
Стир пройшов на корму.
— Як зовсім стемніє,— зашепотів Степан старому на вухо,— я накажу перевести послів на інший струг.
Приставними пошлю вас із дідом. У їхньому човні. Треба, щоб вони втекли від нас. Дайте їм...
— Як? — не зрозумів Стир. Він теж говорив пошепки.
— Дайте їм утекти.
— А ми як? — усе ще не міг уторопати Стир.
— Не знаю. Може, з собою візьмуть.
— Гм... А може, стукнуть веслом та у воду?
— Не знаю. Піди скажи дідові. Воронь боже, щоб посли щось зачули... Самі себе пожалієте, я вас не пожалію. Зробіть, щоб утекли.
Стир подумав. Підвівся. Він зрозумів.
— Утечуть. А про всяк випадок — дай цмокну тебе. Я хоч і не шахова дівка, а люблю тебе..;—Поцілувалися. Стир іще сказав: — Батькові твоєму уклін передам.
— Передчасно не вмирай.
— А хто знає! Вони он які бугаї.
— Іди до діда, розкажи йому все,— поквапив Степан.
— Не згадуй лихим словом, Тимофійовичу.
Степан якийсь час дивився в темряву. Потім наказав
веслярам:
— Не поспішайте. Встигнемо. Веслуйте повільніше. Довго пливли в цілковитій тиші. Тільки ледь чутно
закипала вода під веслами, шипіла. Струги з Чорноярцем були вже далеко; танцювали, плуталися в пітьмі й коливалися довгасті вогники смолоскипів. Ліворуч забовванів острів, насувався невиразною довгою тінню.
— Острів, батьку,— озвалися з носа струга.