Двоє козаків на невеличкому верткому човнику веслували щосили вниз за течією. Видно, старались триматися ближче до берега — до кущів. Перемовлялися сторожко.
— Скільки налічив?
— Триста набрав у голову й збився. З тисячу буде. Дванадцять гармат.
— Сміло вони... порозвалювалися, наче так і треба.
— Не знають, того й сміло.
— Хоч би остерігалися трохи...
— Не лякані ані разу.
— Воно й ми — ждемо, чи що, їх? Я чув, вони ще десь із-під Казані тільки-тільки вивернулись... А вони — ось вони, голубчики, пуза вже тут гріють.
— Де ж тепер батько?
— У приказі, мабуть? А де ж?.. Там.
— Буде діло... Звідки, гадаєш: із Москви?
— З Москви, певно. З казанськими разом. Ех, роз-гулятися-а-а! Аж слина тече. Накрити можна... як цуценят решетом.
— Дасть бог, накриємо.
Рада скінчилася; отамани, осавули розходилися з приказного дому.
— Іване, оглянь стіни,— звелів Степан.— Візьми Пронька з собою — йому тут головою лишатися. Підбирай віжки, Прон: людей даремно не кривдь, не сваволь — кругом усе вирішуйте...
Ус ішов із Степаном.
— Калган не болить? — спитав Ус просто.
— Ні.
— А то ходімо, в мене є четвертина доброго вина. У воєводи в погребі знайшли. До-бре винце!
Степан думав про інше.
— Де зараз твій Матвій? — спитав він.
— Тобі для чого? — насторожився здоровенний Ус.
— Треба побачити його... Не бійся, лиха не вчиню.
— Зі мною він разом. Гляди, Степане... займеш його — мене займеш. А мене за все життя ніхто жодного разу не зміг зайняти. Не знайшлося такого.
Степан з усмішкою подивився на Уса:
— А князь Борятинський... Ти як та дівка: ночувала — і забула, з ким.
Ус замовк — образився. Був він як дитина, цей Ус: зла зовсім не пам'ятав, а образитися міг надаремне... Матвій про нього сказав: "Гармата дерев'яна — тільки лякати нею".
— Не дмись, я не по злобі. Тікати і я вмію, Васю. Добре б — не тікати... Аби так зуміти...
— Для чого Матвій потрібен?
— Сподобався мені цей мужик твій. Розумний. Ти бережи його.
— Сподобався, а сам стукнути хотів... Першого ж разу.
— Налякати хотів і першого разу. Видно, натерпівся він за своє життя всякого... Га? З таких — розумні виходять. Де ж ти його взяв?
— Усе там же! — Ус весело й задирливо подивився на Степана.— Як з-під Москви тікали, там і підібрав. Пристав до нас... а кидати було шкода. Натерпівся він, справді, багато. Де тільки не бував! А розказує не все... Навіть не знаю звідки. Рязанський, мабуть... Не питав.
— Розумний мужик, справді. Ходімо мирову з ним вип'ємо. З Рязані він.
— Звідки ти знаєш?
-т— Та він сам сказав недавно. Та й по вимові чути.
— Ну, мирову? — зовсім повеселів Ус.
— Мирова, що нам з тобою, лаятись, чи як?
— Це інша річ, я не люблю лаятися. Не відставай тоді від мене, а я наддам ходи. Як зачую, де вино, так мене не вдержиш: наче вітряк, ногами махаю.
Матвій, побачивши Степана, встав з лави... Усміхнувся гірко. Але не особливо злякався. Сказав:
— Так...
— Сиди, я тобі не боярин.— Степан посадив Матвія, сів навпроти.— Мирову хочу з тобою випити.
Матвій хитнув головою:
— А я вже богу душу віддавати зібрався. Ну, мирову то мирову. Краще мирову, ніж панахидну. Так-бо? — Матвій засміявся сам, отамани не засміялися.
— Не сказав ти свого слова: як краще йти — уверх, униз? — спитав Степан, уважно й серйозно вдивляючись в обличчя аж надто цікавої йому людини.
— Ти сам знаєш не гірше за мене. Вниз.— Матвій теж прямо глянув у вічі отаманові.— Коли це справді війна, то — вниз.
— Униз.— Степан усе дивився на Матвія.— Ти ба!..
Матвій усміхнувся і з особливим зацікавленням подивився на отамана.
— Не боюсь я тебе, грізний отамане,— заявив він спокійно і навіть весело.
— Недавно ж убити тебе міг,— серйозно сказав Степан.
— Міг,— погодився Матвій.— Може, й уб'єш коли-небудь. А все одно не боюсь.
— Як так?
— Люблю тебе.
— Гм...
— Один час дуже я бога полюбив... Чого тільки з собою не робив! — мучив себе по-всякому, голодом морив... навіть на горбатій женився... Ну — полюбив, наче спокій на душі, молюсь. Пожив трохи — ні, не можу: чистісінький обман. Облишив. Ну, й більше вже — на кого ж іще надіятися? Все. А з богом ніяк не можу — не можу його всього в голову взяти, не дано. Душа, відчуваю, мертва в мене...
— А чого ж ти хочеш? Сподіваєшся ж. Чого треба?
— Хочу чого?—Матвій помовчав.— Сам не знаю. Жалко людей, Степане Тимофійовичу, ох, жалко! Навіть і не знаю, звідки вона, така жалість. У самого ж — у чому душа держиться, мізинцем звалити можна, а я кинувся весь білий світ жаліти. Таж аби тільки жалів! Ну й іди собі в монастир — жалій на здоров'я, молись. А то ж руки сверблять — теж би комусь у зуби сунути. Злюся. Просто мука, істинний Христос. І не втечеш од них нікуди, од людей, і на них дивитися — серце розривається: горе гірке виє. Он він, цар, церкви розмахнувся зводити — а що?.. А мужикові все тісніше й тісніше, уже й вибір став: або до поміщика в ярмо, або в монастирське — от і все, весь наш вихід.
— Гм... до бога хоче ближче — з церквами.
— Тепер почав я на людей надіятися, Степане. На тебе ось...— Матвій, немов схаменувшись, що сказав зайве, змовк.
— Це ти з любов'ю до мене вилетів... Я знаю для чого,— жорстко сказав Степан.
— Для чого? — щиро спитав Матвій.
— Щоб надалі не страшитися мене. Сказав: "люблю" — у мене рука не здійметься більше...
— Ти що, кат, чи як, що тобі треба обов'язково здійняти на мене руку?
— Не говори супроти.
— Ти бач який!..
Увійшов із сіней Ус із четвертиною вина.
— Ти переховав?—спитав він Матвія.— Насилу
знайшов.
— Спитав би... Я тепер і сам не від того, щоб випити.
Мирова у нас із отаманом.
— Ти все-таки не вискакуй зайвий раз із язиком,— ще порадив Степан.— А то... Сам потім побиватимусь, та пізно. Не знаєш мене...
-— Я все про тебе знаю, Степане.
Тільки налили по чарці — вбіг козак (один із тих, що пливли в човні):
— Батьку, стрільці!
— Де? —посхоплювалися всі.
— На острові, за сім верстов звідси... Із тисячу, нам здалося. Про нас не відають, гріються на сонечку, пуза повиставляли... Ми з Єрмилом неводець хотіли закинути далі від городка, підпливаємо, а їх та-ам...
— Де, який острів?
— Грошовий називається. За сім верстов, уверх.