— Хто? Оці-о?
— Еге. Оці-оці.
Степан поморщився, кинув шаблю в піхви.
— Ну, таких телят...
— Ойо! — вигукнув дід і підняв догори пальця.— Це про нас, синки! Він думає, що ми тільки дівок приступом брати вміємо. Нічого не вдієш, доведеться повчити отамана. Ну, ми легенько — на згадку. Глядіть не забувайтеся, хлопці, все-таки отаман. Чого ж ти шаблюку сховав, батьку?..
Аж тут згори, від дозорів, загомоніли:
— Струги!
Це був грім серед ясного неба. Цього ніхто не чекав. Надто вже спокійно було довкола, по-рідному гріло сонечко, і надто вже мирно настроїлися козаки...
Табір принишк. Дивилися вгору, в бік дозорців. Не ві рилося...
— Звідки?!
— Од Астрахані!
— Багато?! — гукнув Чорноярець.
Дозорці, видно, рахували — не відповіли.
— Багато?! — загукали їм з усіх боків.— Якого там?!
— З тридцять! — поспішив обізватися молодий дозорець, але його поправили:
— Пі всотні! Великі!..
Осавули повернулися до Степана. І всі, хто був близько, дивилися тепер на нього.
Степан збентежено думав.
Увесь величезний табір завмер.
— У греб! — сердито сказав Степан.
Тепер стало ясно: треба відходити. Півсотні астраханських великих стругів із стрільцями — це багато. Накриють.
— У греб! — залунало з кінця в кінець табору; весь він заворушився; замиготіли, перемішалися барви. Не страх охопив цих людей, а досада, що треба йти звідси. Надто вже безглуздо.
З
З єдиного проходу в густих очеретах вигрібалися на велику воду.
— У греб — не в гроб: можна постаратися. Наляж, братці!
— Ех ти!.. Р-раз! Ма-р'я в лаз!
— Утечемо чи ні, а побігли шпарко.
Скрипіли кочети, шумно плутався під веслами очерет, ламався, хлюпотіла вода... Козаки, перемовляючись у стружках, перегукуючись, не приховували злої досади й безглуздя цієї втечі. Стиха матюкалися.
— Втечемо-о, де ми подінемося!
— Щерби сьорбнути не встиг,— скрушно мовив кремезний козак, налягаючи на весло.— Воно б веселіше діло пішло.
— Ти диви, на щербу — губа цицькою.
— Не журися, Кузьмо! Ось усипле воєвода по одному місцю — і без щерби весело буде.
— А куди ж нам утікати? Знову до шаха? Він, мабуть, розгнівався на нас...
— Це вже хай батько з ним веде мову... Вони дружки.
— То чого ж утікаємо? — голосно спитав молоденький козачок, усерйоз занепокоєний цим питанням.
Біля нього засміялися.
— А хто втікає, Федотку? Ми хіба втікаємо?
— А чого ж ми?..
Знову зареготали.
— Це ми в квача граємо, дурнику! З воєводою.
— Іди ти! — образився козачок.— Йому дірку в боці вертять, а він — смішки!
Головні струги вийшли у відкрите море. Воно було тихе, безвітряне. Налаштувалися в дорогу далеку, невідому. А щоб дружніше веслувалося, з переднього струга, на якому був Іван Чорноярець, голооистий козак гучно, звично завів:
— Ехх!
— Слухай! — скомандував Чорноярець.
Не великой там огонюшек горит...
Ураз дружний удар веслами; майже лягли вздовж бортів.
То-то в поле кипарисный гроб стоит...
Ще гребок. Усі струги підлаштувалися махати до
головних.
Во гробу лежит удалый молодец,—
веде голос; сумний зміст наспіву нікого не засмучує. Веслують уміло, податливо: трохи все-таки відпочили.
Во резвых ногах-то уж и чуден крест,
У буйной-то головы душа добрый конь.
Как и долго ли в ногах-то мне стоять.
Как и долго ли желты пески глотать?
Конь мой, конь, товарищ верный мой!..
Степан сидів на кормі останнього струга. Похмурий. Часто обертався, дивився назад.
Ген позаду косим строєм розтяглися важкі струги астраханців. Веслярі на них не такі дружні — намахалися від Астрахані.
Эх-х!..
Ты беги, мой конь, к моему двору,
Ты беги, конь мой, все не стежкою,
Ты не стежкою, не дорожкою;
Ты беги, мой конь, все тропинкою...
Ты тропинкою, все звериною...
— Утікаємо, діду?! — з недоброю веселістю, голосно спитав Степан у діда, який навчав молодих козаків володіти шаблею.
— Утікаємо, батьку! — відгукнувся дід-рубака.— Нічого! Не карайся: втікати — не мед пити, зате здоров'ю не вадить.
Степан знов оглянувся, вдивляючись у далину, примружив, як завжди, ліве око... Ні, погано на душі. Тоскно.
Прибеги ж, конь, к моему ты ко двору.
Вдарь копытом у вереички.
Выдет, выдет к тебе старая вдова,
Вдова старая, родная мать моя...—
тужив голос на передньому струзі.
— Утікаємо, в гробину їх!.. Радіють — козаків женуть. Га, Стирю? Сміється воєвода! —мучився Степан, розпалював себе злістю.— Від домівки майже, від рідної Волги — женуть кудись!
Стир, відчувши отаманові муки, непевно хитнув головою. Сказав:
— Тобі видніше, батьку. У мене — ніс та язик, а в тебе — голова.
Вдова старая, родная мать моя,
И про сына станет спрашивати:
Не убил, не утопил ли ты его?
Ты скажи; твой сын жениться захотел,
В чистом поле положил-то я его,
Обнимает поле чистое теперь...
Степан став на кормі... Подивився на своє військо. Потім ще оглянувся... Видно, в душі його відбувалася тяжка боротьба.
— Куди їм наздогнати,— заспокоїв дід-рубака.— Вони намахалися від Астрахані.
Степан промовчав. Сів.
— А чи не розвернутися нам, батьку?! — несподівано вигукнув войовничий Стир, побачивши, що отаман і сам немовби схильний до бою.— Дуже на серці погано — негоже козакам утікати.
— Батьку! — підтримали Стиря з усіх боків.— Чого ж це ми так ураз намастили салом п'яти?!
— Спробуємо?!
Степан не одразу відповів. Відповів, звертаючись до одного Стиря: іншим, хто ближче сидів, не хотілось у вічі дивитися — тяжко. А Стиреві сказав навмисне голосно, щоб інші теж чули:
— Ні, Стирю, не хочу тебе тут лишити.
— Така наша доля, батьку: десь та лишатися.
.— Не поспішай.
— Думка твоя, Степане Тимофійовичу, дуже вірна,— заговорив Федір Сукнін, що досі мовчав. Почекав, поки звернуть на нього увагу.— Спекатися треба спочатку оцих...— Повів очима на астраханську флотилію.— А тоді вже гадати. Бувало й таке: до царя з плахою ходили. Єрмак ходив...
— Єрмак не ходив,— заперечив Степан.— То ходив Івашко Кольцов.
— Але ж од нього!
— Од нього, та не сам,— затято мовив Степан.— Нам царя утішати нічим. І бігати до нього щоразу по ласку — теж не велика радість.
— Сам сказав допіру...
— Я сказав!..— підвищив голос Степан.— А ти лоба розлисив: ладен до Москви рачки лізти! — Гнів Разіна закипав ураз. І недобрий він бував у ті хвилини: невідступним зором, що приводив у заціпеніння, упинався в людину, ставав блідий і важко добирав слова... Міг і не оволодіти собою — траплялося.