Василь під'їхав до Степанового гурту, зупинився... Якийсь час спокійно, ледь насмішкувато розглядав козаків.
— Здорові були, козаки-отамани!
— Здорові будьте! — відповіли разінці.
— Котрий же Стенька з вас?
Степан змовчав. Повернувся, пішов у намет. За якийсь час од нього вийшов Стир і урочисто оголосив:
— Отаман просить зайти!
Василь, трохи ошелешений таким прийомом, спішився, пішов у намет. З ним разом пішов ще один чоловік, з вигляду не козак. Козаки — разінці й прибулі, Усові — мовчки дивилися на намет. Ніхто не чекав, що славні отамани зустрінуться так... дивно.
— Щось непривітно ти мене стрічаєш,— сказав Василь з усмішкою.— Чи видом я не вдався? Чи образився, що зразу в тобі отамана не впізнав? А чи ти знаєш мене?
— Я тебе знаю,— заспокоїв Степан честолюбного Уса, пильно до нього приглядаючись.— Хто тебе не знає!
Поручкалися.
— Сідай,— запросив Степан.
— Дак мені що ж своїм сказати? Збентежив ти мене, хлопче...
— Сказати, щоб на пості й розташовувались. Ач, збентежився!
Василь виглянув з намету... й повернувся.
— Вони в мене тямковиті — самі зметикували. Ти чого такий, Степанку? Га?
— Який?
— Якийсь — усе придивляєшся до мене... А слава йде, що ти простецький, погуляти любиш... Брешуть? Скільки ж тобі літ?
— Скільки є, всі мої. Це хто? — Степан подивився на Усового товариша.
— Це мій думний дяк, Матвій Іванов. З мужиків... Голова! Завсігди зі мною... Я його називаю — думний дяк.
— Нехай він поки що там подумає.— Степан кивнув.— За наметом. Сам. А ми побалакаємо...
— Я не заважатиму,— скромно, з якоюсь несподіваною внутрішньою гідністю сказав Матвій. Був він, проти свого отамана, зовсім не богатирського вигляду, середній на зріст, кощавий, із зморшкуватим обличчям, на якому одразу привертали до себе увагу очі —мудрі, які все розуміють, із сумною посмішкою. І Степан теж мимоволі на якусь мить задивився в ці очі...
— Свій чоловік,— сказав Ус.— Кажи при ньому сміло.
— Добре, нам таких треба. Дай же нам з отаманом погомоніти,— наполіг Степан.— Вийди.
Матвій вийшов.
— Ти чув, що я надумав?—прямо спитав Степан.
— Чув,— не зразу відповів Ус.— На Москву йти? Чув. Можу дорогу показати... Передній задньому дорога.
— Це якою ти тікав? Погана дорога. Ми іншу знай' демо — надійнішу.
— Хвацький отаман! — з удаваним захватом вигукнув Ус.— Уже й побігати не дасть. А мене дід учив: не вмієш тікати, не ходи на війну. Буває, Стьопо. Що гарячий ти — це добре, а от коли гарячий, та з дуринкою,— це погано. Не ходи тоді на Москву — там таких із дзвіниці головою вниз спускають.
Степан посміхнувся криво й недобре.
— Кріпко тебе там налякали...
— Що ти! Дуже та дзвіниця висока. Не бачив?
— Бачив. Висока.
— Яку ж ти дорогу собі обрав? — запитав Ус.— Чи — навмання, по-в'ятськи?
— Як це — по-в ятськи? — не зрозумів Степан.
— Навмання! Так і кажуть — навмання.
Степан пильно подивився на простодушного Василя Родіоновича.
— Навмання — не знаю, не ходив. Я люблю — на щастя.
А в таборі тим часом налагоджувалися інші стосунки — там не було про що сперечатися. Там усе ясно.
Усові козаки й разінці, на відміну од своїх вожаків, швидко знайшли спільну мову — просту, без колючих зазублин.
Знаходилися давні знайомці, згадувались колишні походи... Задиміли багаття. Гостей готувалися прийняти славно, як і велів отаман.
Разінці заздалегідь причепурилися — напускали туману на прибулих, приндилися — аякже!
Стир зібрав довкола себе цілу ораву, показує, як він "ходив" у Москву до царя.
— Він отакечки сидить на троні... Мишко, сядь.
— Та йди ти,— відмовився Мишко, молодий козак.
— Де мій кум?—згадав Стир.— Він теж бачив царя — покаже.
Дід Любим нацупив на голову вивернуту шапку, усів-ся на трьох покладених одне на одне сідлах. Скорчив нудьгуюче обличчя... Зробився поважний і придуркуватий.
— Ну, де там ті козаки?!—спитав.— Давайте їх сюди, я з ними побалакаю.
— Не так! — вигукнув Стир.— Давай: ти з лазні прийшов.
— А-а!.. Добре.— Дід Любим став несамовито чухмаритися.— В лазню хіба піти...
— Та ти вже прийшов! — загорлали глядачі.
— А-а!.. Ну ж... Ей! Бояри!.. Кварту сивухи мені: після лазні вип'ю.
Піднесли "цареві" сивухи. Він випив.
— Іще.
— Годі.
— Ти що, горілки цареві пожалів, сучий сину?! Ти мусиш навколішках переді мною повзати. Давай горілки! — Дід зобразив капризну "царську" велич.— Хочу кварту горілки! Хочу кварту горілки!..— Більше скидалося на те, як коверзує зла дитина, а не цар.
Йому подали ще. Дід випив, смачно крякнув. Сплюнув.
— Ах, добра!.. Ну де ж це там козаки?
У коло неквапливо увійшов Стир, теж біс його зна в чому — в якомусь незбагненному балахоні. Теж надзвичайно поважний.
— Здоров, козаче!—привітався з ним "цар".— Ти чого це в моєму царстві вештаєшся? Що ти тут винюхуєш у мене?
— Накажи мені теж дати сивухи,— підказав Стир.
— Е-е!..— загомоніли глядачі.— Ви тут повпиваєтеся, поки покажете.
— Так треба,— сказав Стир.— Передовсім вина подають.
— Правда,— підтримав дід Любим.— Ей, бояри, де ви там, прихвосні? Дати козакові вина заморського.
Стиреві подали келих вина. Він випив.
— Іще. Я з далекої дороги — охляв.
— Дати йому! — звелів "цар".
— Мерщій! — гримнув на "бояр"Стир.— Цар велить!
Подали ще келих. Стир випив.
— Як доїхав, козаченьку? — лагідно спитав "цар".
— Добре.
— А чого ти вештаєшся по моєму царству, ми волимо знати?
Стир гучно висякався з однієї ніздрі, потім з другої. Зробився справжнім дурнем.
— Що зволите знати?..
Нелегко старому Чортоусу смирити горде серце — відразу стати під начало молодшого, норовливого Степана. Але велика й привабливість Разіна, жорстока привабливість. Коли Степан хотів наполягти на своєму, він не шукав м'якшого слова, він гвоздив словом. Він не~ приховував роздратування. І це якимсь дивним чином заспокоювало людей: хто гнівається, той правий. Хто вірить у себе, той правий.
Не пощадив Степан старогоИозака:'пригадав йому його панічну втечу від Москви. Було так: Ус із ватагою охочих вояків пішли на Москву просити, щоб їх використали за призначенням — вони хотіли воювати. Пішли, як на війну,— просити війни. Дорогою до них пристали мужики. Ці, в глибині душі, зовсім не так зрозуміли похід на Москву — не просити пішли війни, а пішли воювати. Москва теж сприйняла цей похід як наступ і вислала назустріч сильний загін під командою Борятинського. Козаки втекли. Піші мужики не могли втекти. їх убивали.