Наказна пам'ять жильцеві Гарасимові Євдокимову:
"А прибувши на Дон до отаманів і козаків, веліти про себе сказати, щоб йому дали місце, де йому постояти, і наказати їм, отаманам і козакам, щоб вони були всі в зборі. І коли вони зберуться, і йому, Гарасимові, іти до них, отаманів і козаків, у круг і відтак у крузі отаманам і козакам поклонитися рядовим поклоном.
А по тому отаманів і козаків спитати про здоров'я і сказати: Великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всея Великої і Малої і Білої Росії самодержець і многих держав і земель східних і західних і північних отчич і дідич і спадкоємець і государ і володар, звелів вас, отаманів і козаків, спитати про здоров'я; а після того подати отаманам і козакам великого государя грамоту.
І йому ж, Гарасимові, будучи на Дону, вивідати будь-що достоту: де нині Стенька Разін, і чи з ним отамани й козаки у згоді чи не в згоді, і чи є між ними зв'язок; і чи до того Стеньки козаки, до його злого умислу, на всяке лиходійство чи не пристають...
І як його, Гарасима, з Дону відпустять і йому, взявши в отаманів і козаків відпис, їхати до Москви негайно. А їдучи дорогою на Дон і з Дону назад, стерегтися йому Стеньки Разіна, щоб його на дорозі з великого государя грамотою десь у себе не затримали.
А прибувши до Москви, з'явитися йому і отаманів та козаків відпис подати в Посольському приказі".
2
Тим часом настала жадана весна...
Гуде в Черкаську козацький круг: вибирають станицю до Москви з жильцем Гарасимом Євдокимовим. До Москви зібрався жилець, додому... А тепер допивав чаї та меди в отаманському домі.
І ось у круг увійшов Степан Тимофійович Разін. Це був гість нежданий. З'явився він раніше свого війська, яке пливло на стругах униз Доном у Черкаськ.
— Куди станицю вибираєте? — спитав Степан голосно, різко.
— Одпускаємо з жильцем Гарасимом до великого государя,— відповів Корній, явно розгубившись перед грізним своїм хреіцеником.
— Від кого він прибув?
— Від государя...
— Покликати сюди Гарасима! — звелів Степан.— Зараз дізнаєтесь, од кого він приїхав.— І, обвівши поглядом принишклих козаків черкаських, підвищив голос:— Усіх пройдисвітів боярських стали приймати?!
Гарасима вже тягли голутвенні... Жилець перелякався й помітно втратив начальницький вигляд.
— Од кого ти приїхав, сучий сину: від государя чи від бояр? — спитав у нього Степан.
— Приїхав я від великого государя Олексія Михайловича з його государевою грамотою,— відповів Гарасим поспішно й поліз за пазуху, витяг барвисту грамоту.— Великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, усея Великої і Малої і Білої Росії самодержець і багатьох держав і земель східних і північних отчич і дідич і спадкоємець і государ і володар, звелів усіх вас, отаманів і козаків, спитати про здоров'я...
— Брешеш! — гримнув Степан.— Не від царя ти приїхав, а вивідачем до нас!
— Та ось же грамота!.. З печаткою...
— Від бояр ти приїхав, собако! — Степан підступив до жильця, вихопив у нього грамоту, розірвав, кинув під ноги собі, втоптав у грязюку. Та ще й харкнув на неї.
Круг здивовано загув: такого в Черкаську не бувало.
Жилець раптом відчув прилив посольської хоробрості.
— Як ти смів, розбійнику!.
Степан розвернувся й затопив послові в пику; той одле-тів під ноги разінцям, які вийшли тепер наперед, одтіс-нивши домовитих. Голутвенні взяли жильця в стусани.
— У воду його! — гукнув Степан.
Корній кинувся був захищати Гарасима, але його відкинули геть. Посла поволокли до Дону.
— Степане, що ти робиш?! — закричав Корній.— Зупини!..
— І ти того схотів?! Гляди!
— Я велю тобі! — спробував уплинути Корній погрозою.— Хто тут військовий отаман? Ти чи я?! Зупини їх!
— Орудуй своїм військом, коли ти отаман, а я буду своїм. У воду жильця!
— Степане... синку... голови всім постинають, що ти робиш! Зупини їх! — благав Корній: за кого, за кого, а за жильця в Москві спитають, і не із Степана ж спитають!
Степан пішов геть із круга.
— Стьопко, та це ж — війна! Ти розумієш, дурню? — гукнув услід йому Корній.
— Війна, хрещений. Війна,— відповів Степан.
Жильцеві Євдокимову зв'язали руки, наклали за пазуху
каміння, розмахали й кинули у воду. Жилець голосно кричав — погрожував карою небесною. Погрожував царем...
Степан з'явився на березі.
— Не знайшли Фролка? —спитав він у козаків, що обступили його.
— Нема, сховався. Чи поїхав куди. Ніде нема.
— Нехай перекажуть йому,— говорив на ходу Степан,— вилазь, мовляв, Фролко, іще раз одпускає тобі провини твої отаман. Нехай вилазить, не займу. Он наші веслують... Скажіть: круг буде. Корнія і старшину продажну гнати. Наш буде круг!
Степан з братом Фролом в оточенні осавулів і сотників вийшов до того місця Дону, де приставала його флотилія на чолі з Іваном Чорноярцем.
Причалив до берега головний струг... Іван вистрибнув і пішов назустріч отаманові.
— Як прийшли? — запитав Степан.
— Бог милував-—усі при доброму здоров'ї. Усіх, э ногаями,— три тисячі й сімсот.— Іван мав святковий вигляд: діждався походу.
— Добре. Ізстружків не вивантажуйся... Витягни, які течуть, просмоліть. Збери всіх теслярів Черкаського — робіть нові, скільки встигнете.
— Корнія бачив?
— Бачив. Скажи козакам, круг буде. Мої як там?
— Он,— показав Іван,— усі цілі.
Із струга сходили бабця Мотря й Олена з Афоньком.
— Покликати?
— Потім. Нехай додому йдуть. Ходімо на круг, Іване, Федоре, ходіть-но до мене, погомонимо.
Перед кожним кругом Степан розмовляв з "головатими" — першими своїми помічниками: отаман не те щоб наказував, як треба їм говорити на крузі, але й не приховував, чого він жде від круга, якої ухвали,— радив, куди гнути.
Зібрався круг голутвенних. Ні Корнія Яковлева, ні старшини, ні домовитих тут нема. Тільки — свої.
Степан, дочекавшись теплих днів, рушив події; він розумів: силу, яку він тепер зібрав, треба спрямувати, застій і зволікання згубні для діла і його отаманства.
Степан знову сидів трохи осторонь, на пагорбі.
У круг вийшов Іван Чорноярець.
— Козаки! Настала пора виступати нам. Куди? Моя думка: під Азов! Спробуємо ще раз... Як?! Любо?! — Так умовилися з отаманом: оголосити на вибір усі можливі шляхи.— Азов, хлопці?!—ще раз гукнув Чорноярець. І навіть для чогось рукою показав у бік Азова.