"Химерує молодиця,— подумав Степан.— Гедзь укусив".
— Сіпай,— звеліла Олена.
Степан без зусилля розімкнув великий іржавий замок... Вони увійшли в церкву. З верхніх вузьких вікон лилося місячне сяйво, світлими мечами розсікаючи темну, жахну порожнечу храму. Один такий промінь падав на іконостас, на ікону Божої Матері з Ісусом на руках. Олена раптом придушено скрикнула і впала навколішки перед освітленою іконою. Степан мимоволі здригнувся од її скрику.
— Ставай навколішки, Степаночку!—голосним шепотом, знетямлено, проказала Олена.— Світиться матінка! Ой, як світиться! Кажи за мною: матінко, царице небесна!.. Стьопо, стань навколішки, ради Христа! Ради мене... Ради всіх...
Степан опустився на коліна, чудуючись, до яких химер може вдатися молодиця.
— Кажи: матінко, царице небесна...
— Я подумки буду.
— Не треба подумки. Кажи за мною: матінко, царице небесна, як ти любиш своє дитятко, так і я буду...
— Олено! — заперечив Степан.— Усі ці клятви у мене в голові. Я їх знаю... Пам'ятаю.
— Стьопо, кажи...— Олена заплакала:— Як ти любиш своє дитятко, так я любитиму близьких своїх, ніколи їх не забуду...
— Я й так не забуду! — розсердився Степан. І підвівся.— Не реви! Причинна якась... Що з тобою сьогодні?
— Поклянись, Степаночку, поклянись, поклянись! Вона поможе нам, матінка...
— Клянусь,— сказав Степан.— Що це з тобою робиться?..
— Не забуду батьківщини своєї, не забуду близьких своїх...
— Куди я, до турків, чи що, побіжу? Та що з тобою?
— Дружину свою не забуду й не покину. Не проміняю ні на кого...
— Не проміняю. Та й яка користь вас міняти? Встань, не дурій, Олено...
І ось чийсь голос, посилений порожнечею церковною, гучно спитав позаду:
— Це хто ночами по церкві ходить?
Олена в, молитовному екстазі не впізнала цього голосу, бехнулась з переляку навкарачки. Степан упізнав — то був Корній Яковлев, його хрещений батько. Чи то він випадково — не спалося — побачив церковні двері відчиненими (він жив навпроти церкви, через майдан), чи то навмисне підстерігав рідкого гостя... По голосу — не схоже, що зі сну.
Степан підвів Олену з підлоги. Заспокоїв.
— Господи, матінко...— ледве отямилась Олена.— Трохи з глузду не з'їхала.
— Здоров, Степане! — привітався Корній до Степана.— Чого ж уночі, а не вдень?
— Бо ніч, бач, яка — видно...
— Ну, ходімо в гості?
— Ні, в гості я до тебе не піду,— одрізав Степан. Без зла, між іншим, сказав, але твердо.— Поговорити хочеш? Давай тут. Є що говорити?
— Е-е, хіба мало! Стільки часу минуло...
— Стьопо, чого зайти не хочеш? — втрутилася Олена, зміркувавши, що тепер саме раз відговорити Степана від лихих думок.
— Помовч!—сказав їй Степан. Він став здогадуватися, що ця зустріч із Корнієм — підстроєна.— Що хотів спитати, хрещений?
— Хотів спитати... Мо', зайдеш-таки? Чого ми тут, як...— Корній хотів сказати "розбійники", та вчасно схаменувся: Степана дехто саме й величав "розбійником".— Як вороги люті,— доказав Корній.— Дім же поряд. Та й твій дім —тут-таки. Хоч і до тебе підемо.
— Ходімо, Степаночку, ходімо,— заблагала Олена. Але її не чули, не до неї.
— Мій дім не тут, Корнію...
— А де ж? У Кагальнику?
— В чистому полі. Дім великий, крівля висока... Пожильців багато.
— Кого-кого — голоти завсігди вистачало. Чим тут вихвалятися...
— Що спитати хотів?
— Спитати хотів... Більше застерегти хотів, ніж спитати... Недобре затіваєш, Степане. Бачу. Та питати — що затіваєш — не буду. Не скажеш. Але тричі все-таки спитаю тебе. А ти дай відповідь.
— Ну?
— Ти до царя послав станицю чолом бити...
— Послав.
— Зажди, це не питання, це я знаю. Більше знаю: помилує тебе цар...
— Знюхались? З царем... Мабуть, посилав уже до нього?
— Ні, здогадуюсь. Знюхатись ми з ним завсігди встигнемо. Я служу йому, Степанку. І ти служиш... Ти його хліб їси.
— Ну. Далі.
— Я старію. Мені незабаром спокій буде дорожчий за всяку знатність. Хто військовим стане? Після мене?
— Знайдете. Святе місце порожнім не буває.
— Ти станеш. Хочеш, так зробимо: я завчасно пошлю до царя... попрошу увільнити мене од військового...
— Ну-у, хрещений! — щиро здивувався Степан.— Що це тебе так допекло? Отаманствуй на здоров'я.
— А те мене допекло,— не витримав Корній батьківського тону,— що коли ти, жеребець, забунтуєш, то й нам усім голови постинають. Оце й допекло.
— Так і кажи. А то — знатність йому набридла.
— Я віддам тобі, віддам усе!.. Бери. Дай дожити спокійно. Дай голову в могилу із собою взяти. Шкода мені її — на кілку сушитиметься. Все тобі віддам!..
— Не хочу. Нічого мені від тебе не треба. А що треба — сам візьму. Тільки — не треба.
— Друге, що хотів спитати в тебе...
— Питай.
— Ти розумієш, коли ти піднімешся проти волі царя, він нас хлібного припасу позбавить. Весь Дон. Розумієш? Ти ж на голод нас прирікаєш... Він он уже й зараз не присилає!
— Брешеш! Лукавиш, старий. Вас він припасу не позбавить. Він боїться, щоб я того хліба вище не перехопив, через те й не посилає вам поки що. Я цього не зроблю. Коли хочеш говорити по правді, говори, не лукав. Не роби з мене недоумка.
— Недоумка з тебе ніхто не робить... І не зробить. Але не великим розумом грішать, Степане, грішать волею. З недоумком я не балакав би тут.
— Які ще запитання?
— Куди хочеш іти весною?
— Цього я... не тільки тобі чи цареві, а самому господу богу не скажу. Все?
— Все. Ти знаєш, на що йдеш?
— Знаю.
— Знаєш. Не маленький. Тільки не знаєш ти, що занапастиш усі наші вольності донські... Не тобою теж вони добуті, не твоїми голодранцями. А ти, на догоду тим голодранцям, усе прахом пустиш, за що батьки наші, і твій батько, головами своїми наклали. Подумай спершу. Добре подумай! Втікає з Русі мужик— йому хоч є куди втікати, на Дон. Коли він не душогубець природжений, не пияк, ми завсігди його радо приймаємо, ти знаєш. А ти зробиш так, що мужикові ніде буде голови прихилити. Відберуть у нас вольності...
— Ото, я бачу, радо прийняли ви тут голодранців! Ото радо прийняли, приголубили — пики одвертаєте. На батьків наших не кивай — не тобі рівнятися до них. Вони якраз радо приймали. А ви — прихвоснями царськими поставали. Мужика в тебе незабаром з-під носа братимуть, повертатимуть панові... Ти не побачиш. Ти пальцем не кивнеш. Або ще й сам зв'яжеш та одвезеш. Ти весь жиром заплив, кабан! —Степанів голос зміцнів і зазвучав недобре, немирно.— Прийшов одговорювати!.. Зваблювати прийшов, як дурну дівку,— гостинців дам! Невже ти вірив, що в мене слина потече од твоїх обіцянок? Та мені твого отаманства задарма не треба! А про вольності... Не смій навіть варнякати! А то я тобі на язика наступлю. Це он їх,— показав на Олену,— зіб'єш з пантелику... Збив уже. А я все ж таки козак, хрещений батьку. Не дитина ж я мала. Я думав, що ти ширше невода закинеш... Може, думаю, він куди-небудь на калмиків поманить, лис... А він залякувати з'явився. Дай дорогу! — Степан рушив прямо на військового. Той відсторонився.