Спокій і тиша оповили були землю, а світло це все потривожило: стало чути, як плещуться хвилі, в кущах безперервно хтось вовтузився, вкладаючись спати, чи що, або хтось не міг тепер заснути через це зухвале світло... Дрібний, безугавний, нудний металевий дзенькіт долинав зі степу — і ззаду, і з боків. Степан із жалем отямився від забуття, став мимоволі слухати шерех, зітхання, дзенькіт. Потім він почув легкі кроки від берега...Хтось ішов сюди. На ходу хтось зачіпав кущі, віти чутливо озивалися легким-легким постукуванням і шемранням. Хтось став, постояв і знову рушив. Степан подумав, що це Афонько шукає його, але потім зрозумів, що крок не Афоньків — важчий. Але й не чоловічий.
"Олена,— здогадався Степан.— Згубила. Дурепа".
І, як бувало з ним, ні з того ні з сього з'явилося пустотливе бажання налякати. Він тихо спустився вниз, до води, принишк. Кроки зашамотіли над самою головою... Степан голосно, виразно проказав:
— Я ось пошвендяю ночами, пошвендяю.
Кроки стихли... Олена стиха зойкнула, схопилася за груди й поточилася назад.
— Хто це?
— Не лякайся.— Степан побрався нагору, на стежку. Реготнув.
— Та ти що, Степане?—спитала ображено Олена. Вона все ще тримала руки на грудях.— 3 глузду з'їхав? Аж ноги одібрало...
— Сідай,— запросив Степан. І ляпнув долонею поряд із собою.— Не татарин же вискочив, не голову зітнув.
— Господи, господи...— не могла отямитися Олена.— А я бачу — щось чорніє біля води, думала — корч.
— А чого це ви, я помітив,— серйозно повів Степан,— коли лякаєтеся, то за цицьки зразу хапаєтесь?-Навіть голяком. Дорожче над усе вам це місце, чи що? Га?
Олена сіла поруч.
— Де це ти так на голих надивився, що вже... все знаєш: що вони насамперед прикривають...
— Годі тобі,— примирливо мовив Степан.
— Вічно вколоти треба...
— Годі. Перестань.— Степан пригорнув до себе теплу рідну Олену, потримав її голову біля своїх грудей: ревнощі ще не вмерли в жінці. Даремно він, звичайно, вихопився з тими голими: не треба зараз дозоляти одне одному, неохота.— Куди ж це ти йшла?
— До тебе.— Олена розм'якла.— Мені Афонько сказав, де ви завжди сидите...
Степан умостив свою голову в дружини на колінах, став дивитися знизу на її обличчя й на далекі масні зорі.
— Ну?.. А чого? Згубила, чи що?
— Стьопо,— зашепотіла Олена.— Я сьогодні теж загадала бажання...— Вона стала гладити теплою долонею його обличчя. І хоч Степан завжди якось непомітно, щоб не образити, вивільнявся від цих погладжувань, тепер йому й цього не хотілося робити — хай гладить.— Діждалась увечері, коли прилетить той птах, про якого ти Афонькові розказував, і стала думати тільки про одне...
— Хіба ти не спала вранці?
— Ні, чула. Загадала я таке: давай ми з тобою зараз попливемо прямо в Черкаськ?
— Навіщо? — Степан підвів голову.
— Легенького човника... до світанку там будемо.
— Але навіщо?
— Не знаю, Стьопо... Схотілося мені пройти з тобою по тих місцях, де ми колись ходили. Удень же тобі туди заказана дорога...— Олена мовила це з неприхованим смутком.— Хоч уночі!.. Ніч яка! Степанку, любий, поїдьмо, га? Дуже кортить мені... Утіш ти дурну жінку. Я ж, бач, і причепурилася... Ти й не помітив.
Степан сів.
Справді, на Олені було дороге вбрання, тільки що не весільне.
— Поїдемо? Нашою вулицею пройдемо, біля дому постоїмо, біля воріт... Степанку...
Степан уловив у голосі дружини нотку глибоку, щиру... Здивувався, але не став лізти в душу з розпитуваннями, а тільки спитав:
— А загадала ж як слід?
— Щоб я про щось інше подумала — анітрошки! Тільки сиділа й думала: "Вулицею пройдемо, біля воріт постоїмо". Більш нічого.—Олена проказала це з силою, переконливо і з непідробною правдою.
— Раз таке діло, попливли! — легко погодився Степан. І підхопився.— Готова?
— Готова. І човника навіть примітила...
— Де?
— Отам. Добрий човник... Легенький!
Через якихось п'ять хвилин легкий човник летів річкою вниз. Весляр налягав на весла з усієї сили, розбивав ними на золотий дріб'язок, на кружечки й завої ясний слід місяця.
— Намахаюся... — проказав Степан.
— Нічого! — підбадьорила Олена.
Ще якийсь час веслував Степан. Тоді кинув весла, прислухався. І сказав, задоволений:
— А-а! Зажди, Олено... хай ними чорти гребуть.
І спрямував човника до степового берега.
— Стьопо!.. — злякалась Олена.
— Нерозумну ти думку нарадила мені,— мовив Степан.— І я теж — погодився.
Човник ткнувся в берег. Степан вистрибнув на сухе, сказав:
— Посидь трохи, я швидко.
І зник. З води з-за берега не видно було, куди він пішов. Тільки через якийсь час почула Олена його глухуватий, густий голос: "Тпр-р, стій!" І зрозуміла: коней ловить Степан. На острові коням не вистачало корму, і козаки на ніч перепливали з ними на степовий берег, і коні паслися там під наглядом двох-трьох козаків. Та вартових козаків щось не було чути — не озивалися. Сплять, напевно.
Незабаром на березі залунав дрібний тупіт пари коней. Кінські морди й Степанова голова показалися над кручею.
— Вилазь. Витягни човника, щоб не знесло.
Олена вистрибнула з човна, підтягла його ближче до
кручі, насилу видерлася на берег, невисокий, але стрімкий.
Степан оглядав степ. Вартових не видно, вогника ніде немає.
— Сплять, окаянні. Сідай-но... Жди, я проїду берегом,— сказав Степан.
— Та хто б тут був!..— почала було Олена, але Степан уже підстьобнув свого коня й скакав уздовж берега назад.
Олена сіла на теплу кінську спину, згадала про своє убрання, та махнула рукою — дідько з ним, з тим убранням. Важливо, що бажання її здійснюється.
Степан од'їхав далеченько, зупинився, голосно гукнув:
— Агей!.. Хто тут?
Ніхто не відгукнувся. Тільки по воді, чутно, прокотилося: "У-у-у!"
Степан вернувся. Сердитий.
— Стьопо, та біс із ними, з вартовими!..— мовила Олена, та Степан не дав їй говорити.
— Досить! — І, помовчавши, відхідливо вже сказав: — Ну, їдьмо, чи що.
— їдьмо.
"От розпалилася молодиця! — подумав Степан, позираючи збоку на дружину; Олена ліадно сиділа на коні, і якби не блищали під місяцем її голі коліна, то й не зразу вгадаєш: козак чи козачка скаче.— Які ж різні вони! Але — різні-то вони різні, а в усіх у голові — сама тільки любов, більше нічогісінько немає". Не знав Степан своєї дружини, погано знав. Не тільки сама любов була в голові в Олени. І любов, звичайно, але не сама тільки любов. Не знав він, що Олена днем раніше посилала вірного козака до Корнія Яковлєва, і той передав їй козаком: "Хай приїздять... Хай вона його як-небудь закличе до мене,— мо', й умовимо якось. Хоч спробуємо".