— Не спиться?
— Виспався.
— Мгм. Ти сни вмієш одгадувати?
Афонько викотив на вітчима свої чорні, гарні оливки:
— Сни?..
— Ну. Бабуся не вчила?
— Ні. А ти сон, чи що, бачив?
— Бачив. Немов ми з моїм батьком поїхали коней торгувати, сподобався нам обом один кінь, батько мені моргає: "Стрибай і скачи". Я вже хотів був стрибнути, та подумав: "Ну, поїду, а як же він тут?" І прокинувся. Навіть шкода, що прокинувся, треба було додивитися...
— Не купили?
— Не купили... Та, бачиш, я й не знаю, як далі... От засів у голові цей сон — ходжу та все думаю...
— Спитай бабусю Говоруху.
— Авжеж, бабусю... Ні, бабуся в такому ділі не розбирається., А сон не простий, відчуваю. Думаю так: от скочимо ми на коней — майнемо. А як же ви тут?
— Ми? — не зрозумів Афонько.— Хто?
— Ну, ви... Ти ось, мати твоя, бабуся — та багато? — Степан подивився на хлопчика, доторкнувся до його гороб'ячого коліна, обмацав долонею дороге слабеньке си-ночкове тіло.— Важку я тобі загадку загадав — не по тобі. Піди скажи матері: йду. Сядемо, поснідаємо.
Афонько побіг.
Степан ліг на спину, заклав руки за голову, став дивитися в небо. Він знав, як вони поговорять з Корнієм Яков-лєвим, військовим отаманом. Ця майбутня розмова теж не виходила в нього з голови. Він добре уявляв цю зустріч... Місце для зустрічі обачливий Корній вибере сам — далі від людського ока.
Корнієві понад шістдесят, він іще здоровий, але ходить удавано важко, торкає поперек і каже: "Поболює". Ніде в нього не поболює: хитрий і потайливий... Слова не мовить просто так: тричі переверне його в тямущій голові, обміркує — скаже. Але ніколи й не подумаєш, що він хитрує й навмисне тягне, здається, хто не знає: така манера. Його манеру Степан бачив у бою: де й дівається повільність, млявість, як вовк, б'є. Воювати Степан учився в нього. Але оця затаєність, скритність — цього Степан давно не злюбив у хрещеному. Зчіплювалися не раз через це. Степан дивом дивувався: "Наче другий чоловік!.. Чого ти все криєшся? Кого дуриш?" Корній на це казав неголосно: "Від тебе й криюся. В тобі теж двоє чоловіків сидять: один — дурень заплішений, другий — добрий козак, розумний. Я коли з тобою балакаю, я з дурнем балакаю, але так, щоб розумний не підслухав. У кожній людині по дві людини сидить, не тільки в тобі; я волію мати діло з дурнями. З розумними — рідко, при потребі". Степан не те що не вмів відказати на це, не хотілося відказувати, але щоразу ця Кор-нієва мудрість злила його й дратувала. Зустрінуться вони так:
"— Ну, здоров, хрещенику,— миролюбно скаже Корній, а сам, поки підійде мляво і скаже, встигне чіпким поглядом оглядіти всього славного батечка.— Як походив? Кажуть, вдало?
— Вдало.
— Слава богу!
— Чого ж на острів не приїхав? — не витримає й спитає Степан.— Від кого ховаєшся? Уже й на Дону в себе не господар...
-— Та й ти чогось не в городок, а свій викопав... Чого б
теж?"
Розмови загалом не вийде. Та її, коли пригадати, ніколи й не виходило в них — доброї, щирої... Корній цінував Разіних за воїнство, за хоробрість і відданість гуртовій справі, та зовсім не поважав, навіть побоювався — за непокірливість, за гордість безглузду, несосвітенну, за свавілля. Разіни не були домовитими, але й нестатку ні в чому не знали, бо вони були неодмінними учасниками всіх походів, часто з походів поверталися з доброю здобиччю, якої не накопичували. Степан народився, коли збиралися в черговий похід, і похідний отаман (тоді ще головщик) Корній Яковлєв, з поваги до осавула Тимофія Разі та щоб бути ближче до козаків (козаки дуже любили Разю), напросився до нього в куми — так породичалися Разіни з домовитим Корнієм. Непокірливості й свавілля у Разіних од цього не поменшало, та, зрештою, і не побільшало: Разя та його сини, Іван і підрослий Степан, ревниво оберігали свою незалежність, не бундючилися, мали славу, особливо Іван, розумних козаків. Степан досить рано, як на свої літа, змусив розмовляти з собою знатного Корнія, військового отамана, як з рівним. Він і поважав вельми досвідченого хрещеного батька, навчався в нього військової справи, але в рота це заглядав, не випинав напоказ своєї з ним близькості, за що Корній мимоволі перейнявся повагою до хрещеника. Але в їхніх стосунках завжди був холодок: один не міг поступитися своїм високим становищем — опуститися до панібратства з шаленим, удачливим Степаном, другий — другому це високе становище хрещеного батька було тягарем. Останнім часом, коли Корній повів діло до того, щоб мало не видавати втікачів з Дону, вони й зовсім розійшлися. Правда, Корній спорядив і провів хрещеника в Персію, але в цьому був зацікавлений сам військовий отаман. З Русі прибували й прибували втікачі — треба було, по-перше, відправити їх якомога більше з ким завгодно і куди завгодно, хоч "по сіряки" із Степаном; по-друге, на якийсь час і сам Степан зникав з Дону: Корній почувався краще, скільки хотів, виляв і хитрував з цими втікачами,— треба, щоб ніхто не подумав, що з Дону тепер видають, тобто мовби й не видавати, але й з царем, і з боярством не хотілося псувати стосунків, тобто все ж тихцем видавати. Корнієві було важко; нині, з приходом Степана, буде ще важче. Знав Степан, що Корній дуже стурбований його успіхами, не знав лише — не міг і подумати про те — радує він Корнія, що скликає всіх неприкаяних і невдоволених і кудись їх манить. Степан чекав, що Корній відраджуватиме його од війни, лякатиме...
"— Недобре затіваєш, Степане,— скаже, певно, Корній,— страшне. Навіщо це тобі треба? Погано тобі, чи що?
— А я тобі про свій замір не говорив,— наперед знав, як скаже, Степан.— Звідки ти взяв?
— Бачу. Чую. Козаків не розпускаєш...
— А як кримці нападуть? Або турки?.. Тримаю... Не лежачого ж татарам брати.
— Як же тепер — два війська тримати?
— На ваше військо мала надія. Нікудишнє військо. Зовсім не військо, а...
— Хитруєш, Степане!.. Завжди було добре, тепер — на тобі, нікудишнє. Інше в тебе на думці: знов на Волгу мітиш. На міста, чував... Скрутиш собі в'язи, Степане, по-свійськи тобі кажу, жаліючи. Повір мені, старому: двічі долю не спитують...
— Та я, може, ні разу ще не спитував її...