Отаман, як і обіцяв, не відпустив козаків, а кого й відпускав перевідатися додому, то за міцною порукою. Та й не рвалися особливо... Сімейні бігали легкома провідати своїх, відвезти гостинців і зразу поверталися — тут веселіше й привільніше.
До острова раз у раз причалювали великі човни — верхніх по Дону, воронезьких, тамбовських та інших російських міст торгових людей: ішла торгівля. Втикалися в острівець і невеликі човни, і виходили з них люди, зовсім не схожі ні на селян, ні на торгових людей. Деякі кричали з берега — просили переправити. Ці — при оружжі: донці й січовики. Відшукався ватажок, знайшлися й охотники. Або вже так: охотників було багато, знайшовся й ватажок.
Землянка в Разіна вища й просторіша за інші...
Усередині стіни обвішані перськими килимами, на долівці теж килими. По стінах — оружжя: шаблі, пістолі, ножі. Великий стіл, лави уздовж стін, широке ліжко, піч. Світло падає зверху через віддушини й у вузенькі віконця із вставленими у них слюдяними решітками.
У господаря гості. У господаря бенкет.
Степан — на покуті. З боків ті самі — Стир, дід Любим, Іван Чорноярець, Федір Сукнін, Сьомко, сотники, Іван Пін. За господиню Мотря Говоруха, Степанова тітка по матері, його хрещена мати. Вона, тільки-но почула, що повернулися козаки, першою приїхала в Ка-гальник із Черкаська. Дуже любила Степана.
На столі смажене м'ясо, гарячі коржі, спечені на жару, солонина, риба... Багато горілки.
Господар і гості трохи вже захмеліли. Гомін стоїть у землянці.
— Браття! Козаки!..— надривався Іван Чорноярець.— Дай випити за жаданий бій! Дай одвести душу!..
Трохи притихли: що там у нього з душею таке?..
— За наймиліший!..— Іван дав собі волю — випрягся швидше за інших. Його розуміли: у поході тримав себе козак у петлі, зайвого ковтка горілки не випив. Івана поважали.— 3 такими боями я на край світу дійшов би...— Іван широко всміхався, бо затаїв несподіванку з цим "боєм" і збирався ту несподіванку бовкнути. Вона його самого веселила.
— Який же це, Іване? — спитав Степан.
— А той, іцо ми без крівці виграли... В Астрахані! Як нас бог проніс, не збагну. Жодного козака не втратили... Це треба уміти. За отой бій!..— Іван з п'яною погрозою обвів усіх поглядом, запрошуючи з ним випити.— Ну?!
— Був би калган на плечах,— докинув Стир.— Чого не пройти?
— Батьку, доземний тобі уклін!..— зовсім розхвилювався Іван.— Спаси біг! Вип'ємо!
— За бій, то й за бій,— сказав Степан просто.— Не завжди буде так — без крівці. Хрещена, пригуб з нами!
— Я, Степанку, з розуму звихнуся тоді. Хто годуватиме? Вас он скільки...
— Наїмося, руки ще цілі, навіщо нас годувати? Іди, мені охота з тобою випити.
Мотря, суха, рухлива стара, витерла об фартушину руки, протиснулась до Степана.
— Давай, хрещенику! — Взяла чарку.— 3 благополучним вас прибуттям, козаки! Слава богу! А хто не вернувся — царство небесне, легкий спочивок. Дай боже, щоб і завжди так було — з добром та удачею.
Випили. Помовчали, згадавши тих, кому не судилося дожити до цих добрих днів.
— Як там, у Черкаському, Мотроно Іванівно? — поцікавився Федір Сукнін.— Ждуть нас чи ні? Що там Корній, кум твій, подумує?
— Корній, він що?.. Він принишк. Його не одразу збагнеш: сопе собі та на вус мотає.
— Хитруєш і ти, Іванівно. Він, звісно, хитрий, та не на тебе. Ти все знаєш. Чи від нас приховуєш?
Повернулися до Мотрі, чекали... Стало зовсім тихо. Звичайно, кортить знати, як думають і як говорять у Черкаську військовий отаман і старшина. Може, стара й знає щось...
— Не приховую, навіщо мені від вас приховувати. Корній вам тепер не друг і не товариш: ви царя прогнівили, а він з ним сваритися не буде. Він жде, що вам вийде за Волгу та за Яїк... За все. Ніби ви Корнія не знаєте! Він за цей час не змінився.
Степан слухав розумну стару, знав, що вона каже правду: з Корнієм їх ще зведе лиха доля, і, мабуть, скоро.
— Ну, а як нам тяжко буде, невже на нас попре? — допитувався Федір, який дуже любив погомоніти із старими.
— Попре,— ясно сказала відверта стара.
— Попре,— згодилися козаки.— Корній? Попре, тут навіть гадати нічого.
— А старшина як?
— Що старшина?
— Як між собою говорять?
— І старшина жде. Ждуть, який кінець буде.
— Кінця не буде, хрещена,— сказав Степан.— Нема ще.
— А ви менше про це,— порадила стара.— Нема — то й нема, а балакати не треба. Не загадуйте.
— Шила в мішку не втаїш, стара,— поблажливо сказав Стир, знову весь виряджений і балакучий.— Хіба не дізнаються! — Стир навіть і перевідатись додому не йшов од війська — відкладав.
— Тобі не тільки шила не втаїти... сиди вже. Ти зі своїм носом поперед шила скрізь просунешся...
— Стара моя жива? Ні з ким не знюхалася без мене?
— Жива, жде не діждеться. Степане...— Мотря суворо глянула на хрещеника.— Яка це там дівка в тебе була?
Степан хотів одмахнутися від дрібної розмови, насупився навіть, щоб одразу припинити подальші запитання.
— Яка дівка?
— У тебе дівка була...
— Годі тобі, хрещена! З дівкою якоюсь причепилася...
— Шахова дівка, чого ж очі ховаєш? — не вгамовувалася Мотря.— Ну, приїде Олена... Чи послав ти по неї?
— Послав, послав.— Степан не радий був, що дав випити старій.
— Кого послав?
— Ванька Болдиря. Ти... про дівку — не треба,— зовсім уже суворо порадив Степан.
— Наче не скажуть їй! Постоли плетеш, а кінців ховати не вмієш.
— Ну, скажуть — скажуть. Як вони там? Фролко?..
— Бог милує. Фролко із сотнею до калмиків їздили, худоби пригнали. Афонько більшенький стає... Питає все: "Скоро татко приїде?"
— Диви!.. Нерідний, а душею припав,— здивувався Федір.— Теж тужить.
— Який же він там був!.. Коли ми, Тимофійо-вичу, на татар ходили, Олену відбили? — озвався дід Любим.
— Рік Афонькові було,— неохоче відповів Степан. Він не любив згадувати про той бій з татарами і як одбив він вродливу Олену... В тому бою він тільки про Олену й думав — совісно згадувати. Афонька ж, пасинка, дуже полюбив — за ніжне, довірливе серце.
— Ех, славно ми тоді сходили!..— удався в спогади дід Любим.— Ми, пригадую, забулися трохи, розгаря-чилися —■ рубаємо їх куди попало, тільки калгани летять... А їх за річкою, в ліску,— видимо-невидимо. А ці нас туди заманюють. Половина наших уже перемахнули річку — вона мілка, а половина ще тут. І ось Іван Тимо-фійович, покійний, царство небесне, як гаркне: "Назад!" Ми опам'яталися... А з лісочка хмара їх сипонула. А я дивлюсь: Стеньки ж нема зі мною. Усе поряд був — мені Іван звелів доглядати за тобою, Тимофійови-чу, навіжений ти якийсь того разу був,— усе бачив тебе, а то наче крізь землю провалився. Мо', за річкою? Дивлюсь — і там нема. Ну, думаю, буде мені від Івана. "Іване!—гукаю.— Де ж Стенька?!" Той аж на виду перемінився... Дивимося, наш Стенька летить на весь мах — в одній руці молодиця, в другій дитинча. А за ним... не дай збрехати, Тимофійовичу, мало не сотня скаче. Тут заварилася каша...