— Хто це? — зацікавився Фрол.
— Тихіше... Давай наполохаємо.— Степан трохи пригнувся, пішов сторожким нечутним кроком. Скрадався всерйоз, як на полюванні, навіть суворо оглянувся на Фрола, щоб і той не шумів.
— А-а...— здогадався Фрол. І теж пригнувся й намагався ступати тихо.
Ось — найшла мить, отаман весь перемінився, зібрався в міцний клубок... Тут він увесь. І в бою він такий самий. У таку мить він усе бачив і все розумів добре і ясно. Ледь тремтіли ніздрі його великого прямого носа, і голос — спокійний — трошки слабшав: говорив мало, діловито. Умить метикував, вирішував одразу багато — аби тільки закипіло діло, аби тільки мчали, оточували, валили валом — аби тільки здолати чи врятуватися. Видно, то й були жадані хвилини, яких прагнула його неспокійна вдача. Але й це ще не все. Під сорок років життя навчило отамана і хитрощів, і жорстокого воїнського мистецтва, і думати він умів, і в людях начебто розбирався... Але — весь він, крутий, гордий, навіть самовпевнений, незговірливий, часом жорстокий,— ось у такому, жила в ньому м'яка, добра душа, яка вміла жаліти й страждати. Це незбагненно, але все життя його, і раніше, і потім — вчинки і діла його — тому доказ. Тільки-но де натикалася ця добра душа на підлість і злість людську, як Степана мовби зривало з місця. Прямо й просто вирішувалося тоді: скривдив — діставай сам. Отоді він і лютував, бував жорстокий. Та цю добру, справедливу душу відчували в ньому люди, й тяглися до нього, і надіялися, бо з кривдою людині треба кудись іти, комусь казати, щоб знали. 1 хоч інколи стомлювала Степана ця поголовна тяга до нього, він не міг відштовхувати людей — отоді б і сталася його найжорстокіша жор-стокість, про яку він і гадки не мав. Він і не знайшов би її в собі, та він і не шукав. Він тільки мучився й лютував, скрізь хотів устигнути заступитися, але то запізнювався, то не вмів, то сильніші за нього знаходилися... І серце його раз у раз стискалося від жалю й люті. Свій жаль він приховував і через те ще більше сердився. Він беріг і любив друзів, проте бачив, хто чого вартий. Він шумно братався, але сам усе майже про всіх знав, особливо не шкодував і не журився, та втомлювався від своєї тверезості й ясності. Часом він спохвачувався й думав про своє життя — куди його тягне, навіщо? — і кидав: не те що не під силу, а... Тоді вже сиди на березі, без кінця-краю думай і думай — теж витерпіти треба. А оце якраз і не під силу — довго сидіти. Посидить, посидить, подумає — треба щось робити. Є такі люди: не можуть усидіти. Є чоловіки: сяде на лавці, а вже чогось йому не вистачає, починає оглядатися... Вийде на подвір'я — хоч кілок треба похитати, полінце розколоти. Такі непогамовні.
...Купалася дочка астаринського Мамед-хана з нянькою. Персіянки усамітнилися і про все на світі забули — раділи теплу й воді. І було це в них смішно й беззахисно, як у дітей.
Козаки підійшли зовсім близько... Степан випростався й гаркнув. Шахиня присіла від страху, навіть не прикрила сорому свого; нянька скрикнула і обхопила ззаду дівчину.
Степан сміявся беззвучно; Фрол, усміхаючись, пожирав зголоднілими очима прекрасне юне тіло шахині.
— Солодка дівка, в святителя мать,— мовив він з ніжністю.— Серце обпалює, змія.
— Ну, вдягай її!—сказав Степан няньці.— Або геть — у воду. Чого розчепірилася, мов квочка!
Стара не розуміла; обидві зі страхом дивилися на чоловіків.
— У воду! — повторив Степан. Показав рукою.
Молода й стара плюхнулись у воду по шию.
— Даремно зігнав,— пожалкував Фрол.— Хоч подивитися...
— Очима ситий не будеш.
— Нехристи, а туди ж — соромно.
— У них жінки до сорому більше за наших привчені. Гріх.
— Така призведе до гріха... Осліпну, не дивись!
Жінки дивилися на них, ждали, коли вони підуть.
— Що? — незрозуміло, з усміхом спитав Фрол.— Попалася б ти мені десь одному, я б тебе приголубив... До татка, мабуть, хочеться? Га?
Стара нянька щось сказала по-своєму, сердито.
— От-от,— "погодився" Фрол,— її татко — бека: кинув донечку і —драла...
— Годі тобі,— сказав Степан.— Купайтеся! Ходімо.
Двоє дозорних козаків на пагорбі, серед каміння, теж
забули про все на світі — різались у карти. На кону між ними лежали золоті обручки, намисто, персні... Навіть шаль якась дивна лежала.
Картярі — старий, сивий і зовсім ще молодий, майже недоліток,— захопившись грою, не почули, як підійшли Степан з Минаєвим.
— Сучі діти! — гримнув над ними Степан.— У дозорі?
— Та хто ж це так робить, га?! — подав голос і Фрол.
Молодий козачок схопився й відбіг... Старий, понуривши голову, залишився сидіти. Весь він був чорний від сонця, тільки борода строката та голова сива. Чорною сухою рукою він пригладив волосся на голові.
— Чий? — спитав Степан у молодого.
— Федорів.
— Як звати?
— Макея.
— Знаєш, що за це буває? У дозорі — в карти...
— Знаю.
— А чого побіг? Од мене, чи що, втекти хочеш?
— Прости, батьку.
— Іди сюди!
Козак зволікав.
— Ну, я за тобою ганятися не буду, на якого біса ти мені здався. Скидай штани, старий, тобі доведеться усипати, раз молодий утік. Раз йому не совісно...
— Ехе-хе,— зітхнув старий і став скидати штани.— Замолоду не був битий, то хоч на старість канчука скуштую. Не дуже старайся, Степане Тимофійовичу, а то в тебе рука...
Степан краєм ока спостерігав за молодим. Той по-думав-подумав і вернувся, розперізуючись на ходу.
— Напаскудив-—та й тікати?—сказав Степан.— Недобре, козаче. Од своїх не тікають. Щоб ти це як слід затямив,— ушквар йому, Никифоре, півсотні гарячих. А з тобою якось поквитаємося.
— Лягай, Максимку, всиплю тобі, поганцю, щоб старих людей не обдурював,— зрадів Никифор.
— Обіграв? — поцікавився Степан.
— Всього обчистив, стерво!
— Молодець! Ти теж не розвішуй вуха.
— Та він махлює, мабуть! — вигукнув старий козак, якось — і обурюючись, і скаржачись — водночас.
— Хто, я махлюю?! — обурився й Макся.— Навіщо ж даремно, дядьку Никифоре... Карта везуча йшла. Я сам учора Минькові Чуприндиру ретязь золотий продув — карта погана йшла.
— Лягай, лягай,— підігнав його старий.
Макся спустив штани.
— А хоч і махлює — дивитися треба, на те очі,— втрутився Фрол задля справедливості.