Степанове обличчя спокійне. Тільки погляд, застиглий, виказував те нетерпіння, що охопило його душу. Він сильно нахилився вперед, ледь примружився... Засмагле вилицювате обличчя посіріло. Кінчик вуса зустрічним вітром загинало до губ, Степан стріпував головою й коротко, хижо — так здавалося — скалився й невідступно дивився вперед. Страшний погляд, страшний... І страшний він будь-якому ворогові й будь-якій людині, котра ненароком і невчасно наразиться на нього. Не ламаною бровою страшний, не блиском особливим — простотою своєю страшний, холодом. Буває, місячної зимової ночі дивиться в холодну пустелю неба ополонка на річці — не зовсім чорна, але в живій глибині її такий мерехтить чорний жах, така в її текучих струменях погибель, що тягне швидше відійти. Отакі є очі в людей: якоїсь вирішальної миті вони віщують смерть, більше нічого. І ясно також — якось це само собою зрозуміло — очі ці не змигнуть, не потеплішають од страху та жаху, вони так само дивитимуться й так само приймуть смерть — прямо й просто. Коли душа отаманова горить розпеченою люттю, в очах його, немиготливих, зупиняється єдине жадання: дістати, наздогнати, встигнути.
Ось уже двадцять, п'ятнадцять сажнів відокремлюють разінців од стрільців. Ті озираються. Обличчя спотворені знемогою й мукою.
Усе ближче й ближче козаки... Смерть хрипить і кевкає за спинами стрільців. Смерть зловісною бабою радісно біжить поряд, зазирає чорними дірками очей у живі обличчя. Один із слабкими нервами не витримав, смикнув лівий повід коня і з криком загримів з кручі.
Наздогнали. Разінці стали обходити стрільців, притискуючи до берега, до кручі. Шестеро з Разіним опинилися попереду, оголили шаблі...
Стрільці збилися з маху... Сотник теж вирвав шаблю. Ще троє стрільців приготувалися якомога дорожче віддати життя. Усі інші, понуривши голови, чекали смерті чи милості.
— Кинь шаблю! —звелів Степан сотникові.
Молодий вродливий сотник подумав... і сховав шаблю
в піхви.
— Змилуйся, батьку,— мовив стиха.— Лихий поплутав.
— Злазь із коней.
— Змилуйся, батьку! Вірою служитимемо...
— Вірою ви тепер не зможете: куди тікати, знаєте Я казав вам... Злазьте.
Стрільці позлазили з коней, збилися докупи. Один кинувся був до кручі, та його тут-таки зарубав спритний козак.
Коней стрільців одігнали вбік, щоб вони не дивилися тут на діяння людські.
— Казав вам!! — закричав Степан, затамовуючи криком жалість, що несподівано підступила до серця.— Собаки!.. Доносити побігли!
Стрільців оточили кільцем... І заблискали шаблі, і м'яко, з тупим коротким звуком батували тіла людські. І голови летіли, і руки, здійняті в благанні, никли, як батоги, перерубані...
Швидко і просто звершилася розправа. Трупи поскидали з кручі.
— Казав вам,— гірко, з докором мовив Степан, дивлячись із кручі вниз.— Ні, побігли!
Козаки розминали коней, обтирали їх віхтями сухої трави. Потім виярком спустилися вниз до води. Напоїти коней. Але поки що не підпускали їх до води, щоб не обпоїти з перегону.
Степан сидів на камені обличчям до річки, насунувши низько на лоба шапку, дивився на широку спокійну гладінь.
Сонце котилося до заходу; тінь од високого правого берега лягала далеко на воду, і вода тут була темна. Зате далі і вода, і далекий низький берег — усе тихо полум'яніло в жовтому промінні прощального сонечка. Несхожість ця — тут і там — породжувала роздуми. Чи ясно думалося, чи сумно — кому як. Хто як дивився. Хто дивився далі, на світле, хто — ближче, в тінь... Не однаково думають люди, навіть коли бачать однаково. Не однаково й розуміють, коли розуміти наче треба б — однаково. Так уже не однаково створені... Можуть же одні, коли надійде смертна година, скам'яніти й ждати, інші — кричать, нарікають, ненавидять живих, котрим ще якийсь час лишатися тут. Та й життя приймають по-різному, не тільки смерть.
Підійшов Фрол Минаєв, сів. Теж довго дивився на воду... Відходили козаки од смерті стрілецької, противилися, не хотіли її холодного бридкого дотику, навмисне налагоджувались думати, що — ось... земля, сонечко світить, гарно на землі, гарно... Ну, а що ж скоїлося? Але — скоїлося, скоїлося те, чого не могли збагнути: за що
порубали людей? Ні в бою, ні в набігові... Навіщо ж це треба було?
— Навіщо Леонтія відпустив? — спитав Фрол перше, що спало на думку. І він рубав, і йому, може, більше, ніж іншим, було не. по собі.
— Відпустив,— знехотя мовив Степан, одриваючись від думок.— А що?
— Даремно.— Фрол шкодував, що заговорив: не знав, що казати далі.
— Чому?
— Роздзвонить там... В Астрахані.
— Тепер таїтися нічого. Але інша річ, Фроле: один задзвонить чи... Та й то вже — пора. Тепер: поможи, боже, піднятись, а ляжемо самі. Як гадаєш?—Степан спокійно й пильно подивився на Фрола збоку.
— Я? — Фрол дивився на річку.
— Ти. Не викручуйся тільки, а то я знаю тебе, вертю-чого.
— Коли по правді...— Фрол помовчав, добираючи слова.
— По правді, Фроле, по правді. Кажи, не бійся: за правду не ображусь — це ж не молодицю ділити.
— Я не боюся. Немислиме затіваєш, Степане. Не знаю: чи скаже тобі ще хто так, чи ні, а від мене... по* слухай, може, згодиться подумати...
— Ну?
— Ніхто на таке не наважувався. Ти помізкуй.
— Ми перші будемо.
— А навіщо тобі? Навіщо, скажи бога ради?
— Гадів вигубити на Русі, всі їхні гумаги подерти, при-кази погромити — люди відпочинуть. Що, хіба погане діло?
Фрол мовчав.
— Подумати тільки,— вів далі Степан,— сидять пси в Москві, а кусають — аж он де! Ніде спасу нема! Тепер на Дон руки простигли — віддавай утікачів...
— На царя, чи що, руку здіймеш? Гумаги ж од кого?
— Та мені мать його в душу — хто він! Коли в нього, гада повзучого, тільки на думці, як захомутати людей та сісти їм на шию, який він мені в дідька цар?! Знати я його не хочу, такого доброго. І бояр його смердючих... теж не хочу! Нема сили терпіти! Кровопивці... Ти диви, як вони на Русі верховодять! Яку силу взяли!.. Стогін же стоїть навкруги, грабують згірше від нас. Самими судами та тяганиною вкрай замучують людей. Та здирством. Гірше від татар стали! Наче ти не знаєш...
— А чого в тебе за всіх душа болить?
Степан довго мовчав. Тільки повернувся, хотів сказати щось, але пролунав крик: