— Не в тім лихо, що хитрий, а в тім, що — розумний. Хитрих і в нас багато, розумних мало. Чує моє серце, згадаємо ми ще цю розмову, згадаємо... Це вам не Іваш-ко Кондирєв. Не Єрмак навіть. Цей — спритніший, тямковитіший.
— Ну вже, Іване Семеновичу... знайшов розумаку! — вигукнув князь Семен.— Прямо тобі — головою з кручі: переміг розбійник розумом! Чого вже так?
— Та оружний-бо знову йде! "Чого так..." Так!
— Ну й нехай собі йде! Вони зроду оружні ходять, як тепер! Не нами заведено, не нам і скасовувати. У нас царева грамота на руках — до чого ж тут його тямковитість?
— Звісно, не без голови,— зітхнув стрілецький начальник,— я згоден із тобою, Іване Семеновичу. Але те й погано, що не дурень. Не дурень, та й не сотню, не дві веде за собою, а тисячу з чимось — тут і нам теж коли б не схибити, поможи господи. Одвів би він їх швидше звідси — весь клопіт тепер: аби обминути лихо.
— Та й я ж про це! — розсердився старший Про-зоровський.— Тільки турбота моя далі вашої дивиться: коли б не було у нього завтра — п'ять, а то й більше тисяч. Оце клопіт! Він же оружний, та з таким багатством...
— Скажи тоді, що робити?—теж сердито запитав князь Львов.
— От і не знаю. Якби знав — сказав. Отож-бо й воно, що не знаю. Усе правильно, указ довели... А душа болить. Віщує. Не до ладу зробили, не до ладу. Розумом — наче так, а совість не чиста, хоч ти убий мене.
— Вище за царя не станеш, Іване. Указ довели — що ж іще?.. Все. Ну гаразд,— почав розмірковувати Львов,— схотіли ми позабирати в них усе: оружжя, припас, добро... А хто ж забиратиме? Стрільці? Так вони ж он разом з ними гуляють, оті стрільці, їхню горілку п'ють наші стрільці... А коли й знайдеться кілька там надійних, то посадські не дадуть. Хіба не бачиш, що діється? Не тут, не з нами він тямковитий, а онде, у місті: він уже все розвідав там, тому й смілий такий. Немає в нас сили — укоськати його, нема. А він... що ж, він, звісно, не дурень: зрозумів це. Та тут і розуму великого не треба, щоб це зрозуміти.
— Воно — так,— погодився Прозоровський.— Так-то воно так...
Уранці наступного дня Разін торгував у ногайських татар коней. У торзі брало участь трохи не все разінське військо. Стояв неймовірний гамір. Це теж було свято, таке ж дороге й жадане.
Близько півсотні татар вертілось у колі з кіньми... Козаки штовхали коней кулаками, заглядали їм у зуби, штурхали під черево. Де й справді розумілися на прикметах, а де й удавали, що вельми розуміються.
— Сого? Навісо так? — обурювалися татари.— Кінька мо-ло-десь, сого зуби дивися?
— Сого, сого... Оце тобі й сого! Нісого!
— Ая-яй!.. Косак — розуміти треба кінь! Такий кінька — мо-ло-десь!
Вивчали копита, очі, вуха коней, груди... Навіть під хвости чогось заглядали. Коні шарахались од людей, од крику.
— Кузьмо, ану скоч на нього: як зразу не переламається, до Царицина можна сміло скакати. Ану, потримай,
согокало!
— А спина збита! Воду, чи що, возив на ньому?
— Сого?
— Ось! Як же його під сідло? Спина!..
— Пітниська, пітниська...
— Ну тебе!.. Хитрий Митрій знайшовся,— "пітниська". Я краще на тобі доїду, без пітничка. Дурнішого за себе знайшов...
Степан разом з усіма розглядав, мацав, штурхав коней. Поскучали козаки за кіньми. Світлою любов'ю ясніли козацькі очі. У колі були ще й верблюди, але на них ніхто не звертав уваги. їх брали так: вони теж потрібні—струги везти на Дон. Коні, оце радість довгождана!
— Ану, отого карого!.. Проскачи котрийсь! — гукав Степан. Він просто помолодів з цими кіньми, забув усі тривоги, усякі важкі думки на якийсь час вилетіли з голови. Усі вони тут — учорашні селяни, любов до коня невигубно жила в них глибоко в крові.
Хто молодший, з великою радістю стрибав карому на спину... Розступалися. Хто ближче стояв, шмагав коня канчуком... Той підскакував і ураз брав у мах. Сотні цікавих очей весело й ніжно дивилися услід вершникові.
— Піде,— казав Степан.— Га, діду?
Дід Любим відповідав не одразу, розважливо — тямив у цьому ділі.
— Трохи зад заносить... Бач? Не годиться.— Дід, як усякий знавець і мастак, коли його слова ждуть і в рот заглядають, занадто вередував.
— Годиться, нічого. Ми всі негодящі, а на світі живемо. Нам багато треба. Беремо! — вирішував Степан.
— Бери. Чого ж тоді питати? — ображався дід.
Степан того ранку мав гарний настрій. Усміхався.
— Не ображайся, Любиме. Я знаю, ти тямиш. Тільки — як ти не можеш зрозуміти? — нам багато треба. Усіх треба, скільки є тут. А ці оглядини... я й сам не знаю, навіщо ми їх затіяли. Так уже...
Обступали іншу коняку. І знову весело починали вишукувати в неї всілякі вади, і галасувати, й сперечатися.
— Проведи! Бігом!..— горланили.— Як?! Діду!..
— Ну, отак моя теща бігала, навіть жвавіше! Ноги ж навиверт. Ех, ноги, ноги ж — навиверт!
— У кого навиверт? У тещі? Та хіба ж у неї навиверт були? Ти що, Любиме?
— Тю, це я з твоєю переплутав! Це ж у твоєї навиверт були, чого це я?.. А в моєї, царство їй небесне, рівні були ніжки...
До Степана підійшов Федір Сукнін, відкликав трохи набік.
— Воєвода пливе, Тимофійовичу. Схоже, до нас.
— До нас?
— Он! Сюди править... А куди ж іще?
— Знайди Мишка Ярославова,— швидко звелів Степан.— Стривай-но! — Він придивлявся до великого струга, що плив від Астрахані.— Таки воєвода. Що там у них скоїлося? Га?
— Дідько їх знає.
— Чи не від царя що?.. Мишка сюди.
Мишко з'явився миттю.
— Написав тайші ? — спитав Степан.
— Написав.
— Усе там зазначив?
— Усе, аякже. Як велів, так і написав.
Степан узяв бумагу, а Мишко тим часом привів татарина. Судячи з усього, старшого.
— На,— сказав Степан, передаючи йому аркуш.— Віддаси тайші. В руки! Тільки так: побачиш, що можуть перехопити,— спали або — з'їж. Нікому більше, крім тайші!
— Зрозумів.— Татарин чудово володів російською мовою.— Віддам у руки тайші. А попадуся — з'їм. Я вже з'їдав, нічого.
— Скачи швидко! Постарайся краще не попадатися. За коней ми справно заплатимо, нікого не скривдимо, скажи там.
— Зрозумів, батьку-отамане.
— Від тайші мені відповідь привезеш. Тут не застанеш — ми незабаром підемо,— скачи на Дон.— Степан дістав гаманець, віддав татаринові.— Приїдеш, іще дам. Ходімо гостя стрінемо, братці: воєводу.