— А ти десь уже урвав! — із заздрістю сказав Мишко Ярославов.— Ач, як розбалакався. Тут на світ білий дивитись не хочеться, а він іще торохтить... Урвав?
— Урвав,— признався Стир.— Хлопець один боржок віддав.
— Хто б і мені боржок віддав! — зітхнув Мишко.
— Потерпіть,— добродушно порадив Стир.— Ось побуваємо у воєводи, а тоді вже розговіємося.
Тим часом Степан махнув рукою.
А хвилиною раніше він же, Степан, поки осавули розмовляли між собою, звелів сказати Іванові Чорноярцю, щоб той висадив на берег молодого князька, котрого теж готували з собою в посольство. Іван здивовано подивився із сусіднього струга на Степана... Той кивнув головою, підтверджуючи, що — так, висади. Іван вивів нарядного князя і віддав козакам, які залишалися. Навіщо так зробив отаман, Іван не зрозумів. І ніхто не зрозумів. Потім уже, пізніше, збагнули: щоб князь не знав про гірку долю своєї сестри й ніде не розказував, що йому довелося бачити.
Головний струг, а за ним решта виплили з Болди у Волгу. Зразу взяли гарний хід.
Степан сидів у тій самій позі, привалившись боком до борту, посмоктував люльку. Зрідка поглядав на осавулів. Бачив, що шушукаються. І напевне знав, зна-ав, які вони там розмови ведуть.
Княжна сиділа сама. Вона аж схудла за цю ніч.
Осавули все гомоніли. На отамана не дивилися.
А Степан уже невідступно дивився на них... І погляд його став недобрий — уважний. Він зітхнув. І раптом схопився і, ступаючи через лави, швидко пішов до них. Осавули мимоволі підвелися назустріч. Лазар Тимофеев помацав шаблю...
— Переховуєте Фрола! — стиха гукнув Степан, хапаючи першого-ліпшого за барки. Ним виявився Федір Сукнін. Степан штурхонув його. Той спіткнувся ззаду об лаву, гепнувся.— В гробину вашу, в кров!..— Іще один осавул полетів од сильного стусана, Мишко.— Жалко Фрола? А я вам хто?! Я отаман чи затичка?! Мною попихати можна?! Собаки!.. Шепочетесь тут?!
Двоє встигли вихопити шаблі — Федір, що миттю скочив на ноги, і Ларко. Федір прямо пішов на Степана, Ларко опинився збоку й теж рушив до отамана.
— А-а,— раптом зовсім тихо, якось навіть радісно мовив Степан, і в його руці блиснув косий білий вогонь.— Ну?..
Ніхто не помітив, як вихопив шаблю Іван Чорноярець, що саме наспів; лише побачили, він махнув рукою... Тонкий, короткий дзвяк, і шабля Федора Сукніна перелетіла через борт і булькнула у воду: Іван вибив її у Федора. І він же заступив Федора й став перед Степаном. Федора відштовхнув далі назад Мишко Ярославов, бо Федір, опинившись без шаблі, мацав рукою біля пояса, де пістоль.
— Миротворець,— тихо і вкрадливо сказав Степан.— Ну?.. Врятував отамана? Врятував? — І йшов на Івана, страшний, білий; губи його скривилися від образи, тремтіли, він ніяк не міг ними посміхнутися.
— Угамуйся, навіжений! — гукнув Іван.— Що ти робиш?
— Ать! — Степан різко хитнувся вбік... І Ларко чудом уцілів — ухилився. Все ж кінцем шаблі Степан черконув Ларка по руці.— На!..
Тієї миті, коли Степан обернувся до Ларка, Іван кинувся на Степана, розчепіривши руки,— хотів схопити. Степан з нелюдською спритністю пірнув йому під руку й підставив ногу. Іван упав, але шаблі не випустив, крутнувся лежачи, підняв шаблю, щоб затулитися нею од видимої смерті. Та отаманова шабля вже здійнялася над ним...
— Пропав, козаче! — гукнув Степан Чорноярцеві.
У цю мить гримнув постріл. Степан із силою загнав
шаблю в дно стружка на чверть од Іванової голови. Тільки після цього обернувся на постріл.
— Хто стрілив?
— Я,— сказав Іван Аверкієв.— Хотів...
— Куди цілився? В руку?
— В шаблю, батьку. Святий хрест, у шаблю. Хотів вибити.
Степан сів на лаву, сплюнув за борт.
— Ну, повоювали, й годі.— Отруйна, люта туга, що зранку гризла серце" відринула. Стало легко.— Кажіть, про що ви тут шепотілися?
Усе це скоїлося так швидко, що не всі зразу отямилися. Звідусюди, з усіх стругів, на отамана зорили козаки. Отаман махнув їм — веслуйте.
— Сідай,— запросив Степан осавулів. Він повеселів навіть — так легко стало на серці.— Ларко, покажи руку. Як ми її там? На отамана — з шаблею! Безстидник.
— Що я, рубати, чи що, став би?
— Показуй руку. А що б ти став робити? Зачісувати?
— Плазом дістав би — щоб руку одсушити.
— Показуй рану. Я тебе одсушу... Знайшовся!
Ларко, кривлячись від болю, стягнув рукав каптана,
розірвав сорочку... Підійшов до Степана. Той оглянув рану. Рана була невелика, навіть до кістки не дістало.
— Пам'ять, Ларко: не підкрадайся збоку. Ходи тепер із зарубкою...
— Ти сказився, Степане,— докірливо мовив Іван.— Так можна заїкою стати. Чого розлютився?
— Ти хоч загодя кажи: лякатиму,— попросив Стир.— А то я трохи в штани не наклав.
— Годі про це,— сказав Степан. Помовчав... Подивився на річку, на безхмарне небо, промовив мовби з жалем: — Ясно ж як!.. Господи! Кінець літу.— Глянув на осавулів, лишився невдоволений: — Ну, повитріщали очі! На годині, кажу, стало! Значить, добре! І нема чого витріщатися...
Осавули мовчали. Таким вони свого отамана ще не бачили: на очах двоївся — то жах вселяв, то жалість.
Степан підвівся, пішов у ніс струга. На ходу легко взяв княжну, підняв і кинув у воду. Вона навіть не встигла скрикнути. Степан пройшов далі, у самий ніс, покликав:
— Ідіть до мене!
Він сів, знову привалився боком до борту... Зиркнув на воду, куди без крику пішла молода княжна... В очах на мить зринули біль і туга, він одвернувся.
Осавули підійшли; хто сів, хто залишився стояти. На отамана боялися дивитись. Тепер уже — тільки боялися: комусь ця княжна віділлється слізьми. Але ж хто знав, що він так її махоне? Якби знали осавули, що він задумав, може, й учинили б опір... Хоча навряд. Може, хоч відійшли б собі на цей час. Якось не так треба було, не на очах же у всіх... Чи обміркував це заздалегідь Степан — отак, на очах у всіх, кинути княжну у воду? Ні, не обміркував, він уночі вирішив, що княжну віддасть в Астрахані. Але після сутички з осавулами, де він аж ніяк не лякав, а міг насправді молоснути кого-небудь, якби перед ним опинилися не такі вправні, як він сам, після цієї сутички розум його помутився, це була мить, він проходив повз княжну, його немов ужалило — він нахилився, взяв її й кинув. Тепер він почне жаліти її, сумувати, лютувати...