Я прийшов дати вам волю

Страница 2 из 111

Василий Шукшин

— А сам ти як думаєш, Федоре?

— На Терки, батьку. Там не солодко, а все-таки легше. Тут ми всі головами накладемо даремно, не пройдемо. А Терки, дасть бог, візьмемо, зазимуємо... Є куди притиснутися.

— Тьху! — знову скипів жилавий старий Кузьма Хороший, на прізвисько Стир (стерно).— Ти, Федоре, наче й козаком зроду не був! Там не пройдемо, тут не пустять... А де нас так уже пускали? Де це нас прямо-таки слізно просили: "Ідіть, козаченьки, пошарпайте нас!" Підкажи мені такий городок, я туди без штанів побіжу...

— Не втручайся, Стирю,—г жорстко мовив серйозний осавул.

— Ти мені рота не затикай! —озлився й Стир.

— А чого ти хочеш?

— Нічого. Але здається мені, дехто тут даремно шаблюку собі начепив.

— Дак це бач — кому як, Стирю,— в'їдливо зауважив Кіндрат, що стояв поряд зі старим.— Як на тебе, то вона тобі зовсім без діла: ти своїм язиком не тільки Астрахань, а й Москву на карачки поставиш. Не ображайся — аж надто він у тебе довгий. Покажи, га? — Кіндрат удав, що дуже серйозно цікавиться.— А то мелють, що він у тебе не простий, а нібито на ньому шерсть...

— Що там язик! — сказав Стир і витяг шаблю з піхов.— Я краще тобі оцю ляльку покажу...

— Годі! — гримнув Чорноярець, перший осавул.— Жеребці. Обидва язикаті. Про діло треба говорити, а вони тут...

— А в нього все одно довший,— докинув наостанку Кіндрат і відійшов про всяк випадок від старого.

— Говори, Федоре,— звелів Степан.— Говори, що почав.

— До Терок треба, братці. Надійне діло. Пропадемо ми тут. А вже там..'.

— А добро ж там де подінемо?! — спитали голосно.

— Перезимуємо, а навесні...

— Не треба! — загукали багато хто.— Два роки вдома не були!

— Я вже забув, як бабою пахне.

— Молоком, як...

Стир одстебнув шаблю й кинув її на землю.

— Самі ви баби всі тут! — сказав злісно й гірко.

— На Яїк ходімо! — лунали голоси.— Однімемо Яїк — з ногайцями торгівлю заведемо! У нас тепер з татарвою чвар нема.

— Додо-омуМ— горлала більшість. Гамірно стало.

— Та як же додому?! Яа-ак? Верхи на ломаці?!

— Ми військо чи — казна-що! Проб'ємося! А не про-б ємося — загинемо, не велика біда. Хіба ми перші,

чи що!

— Не взяти нам тепер Яїк! — надривався Федір.— Ослабли ми! Дай боже Терки здолати! — Та де йому перекричати.

— Братці! — На бочонок до Федора виліз невисокий, кудлатий, широчезний у плечах козак.— Пошлемо до царя з сокирою і плахою — карай або милуй. Помилує! Єрмака ж цар Іван помилував...

— Цар помилує! Наздожене та ще раз помилує!

— А я гадаю...

— Пробиватися!! — стояли на своєму такі, як Стир.—-Якого біса тут думати! Дяки думні знайшлися...

Степан усе стьобав очеретинкою по носку чобота. Підвів голову, коли гукнули про царя. Подивився на кудлатого... Може, хотів запам'ятати, хто перший вихопився "з сокирою і плахою", який розумник.

— Батьку, скажи Христа ради,— обернувся Іван Чор-ноярець до Степана.— А то до вечора галасуватимемо.

Степан підвівся, дивлячись перед себе, пішов у коло. Ішов важкуватою міцною ходою. Ноги — трохи розкарячені. Крок неподатливий. Але, видно, стійкий чоловік на землі, не зразу повалиш. Іще в отамановій поставі — гордовитість, не пуста гордовитість, не смішна, а та, що вражає тією самою важкою силою, якою сповнена вся його постать.

Притихли. Замовкли зовсім.

Степан підійшов до бочонка... З бочонка зіскочили Федір і кудлатий козак.

— Стирю! — покликав Степан.— А йди-но до мене. Любо слухати мені твою річ, козаче. Іди, хочу послухати.

Стир підняв шаблю й заторохтів одразу, ще не доходячи до бочонка:

— Тимофійовичу! Поміркуй сам: от якби ми з твоїм батьком, царство йому небесне, стали тоді у Воронежі думати-гадати: йти нам на Дон чи ні? — не бачити б нам Дону як своїх вух. Але ж ні! Подумали, струснулись — та й пішли. І стали козаками! І козаків породили. А тут я не бачу жодного козака — баби! Та чи ми воювати розучилися? Чи м'ясників-стрільців злякалися? Чого ж дух забило нам? Козаки...

— Добре говориш,— похвалив Степан. Перекинув на бік бочонок, показав старому:—Ану — з нього, щоб чутніше було.

Стир не зрозумів.

— Як це?

— Лізь на бочонок, говори. Але так само до ладу.

— Незручно... Навіщо перекинув?

— Спробуй так. Вийде?

Стир у чудернацьких перських шароварах, з кривою турецькою шабелькою поліз на крутобокий пороховий бочонок. Під сміх і вигуки видерся з гріхом пополам, подивився на отамана...

— Говори,— звелів той. Незрозуміло було, що він затіяв.

— А я й говорю, чому я не бачу тут козаків? Самі якісь...

Бочонок крутнувся. Стир затанцював на ньому, зама-хав руками.

— Говори! —звелів Степан, сам теж усміхаючись,— Говори, старий!

— Та не можу! Він крутиться, як та... жінка, винувата...

— Навприсідки, Стирю! — гукали з круга.

— Не підкачай, ятри твою душу! Язиком упирайся!..

Стир не втримався, зіскочив з бочонка.

— Не можеш? — голосно — навмисне голосно — спитав Степан.

— Давай я поставлю його на попа...

— От, Стирю, ти й говорити мастак, а не можеш — не твердо під тобою. Я не хочу так...

Степан поставив бочонок на попа, виліз на нього.

— Мені теж додому кортить! Тільки додому прийти треба господарями, а не псами побитими.— Отаман говорив короткими, гавкаючими фразами — наскільки вистачало повітря на раз; помовчавши, знову кидав різке, містке слово. Виходило напористо, незаперечно. Багато тут — у манері триматися й говорити перед кругом — теж ішло від Степанової сили, справді владної, могутньої, але багато було тут хисту, досвіду. Він знав, як треба говорити, навіть коли не завжди знав, що треба говорити.

— Щоб не крутились ми на Дону, як Стир на бочці. Треба пройти, як є,— з оружжям і добром. Пробиватися — сила невелика, братове, мало нас, притомилися. Хворих багато. А якщо й проб'ємося — не дадуть більше підвестися. Доконають. Сила наша там, на Дону, ми її зберемо. Але прийти треба цілими. Поки що стоятимемо тут — відпочинемо. Наїмося досхочу. Тим часом прознаємо, які пироги печуть в Астрахані. Роздягайтеся, добудьте риби... Тут у ямах багато її. Дозорцям — чатувати!

Круг став розходитись. Роздягалися, розгортали неводи. Летіла на землю дорога перська одіж...Ходили по ній. Солодко мружились, підставляючи ласкавому рідному сонечку схудлі боки. Парами забрідали у воду, розтягуючи неводи. Охкали, ахкали, весело матюкалися. Подекуди запалали багаття; підвішували на триногах великі артільні казани.