— То чого ж це ти до гада прийшов скаржитися? Хіба ж гад тебе зрозуміє? Адже гаденя — від гада.
— Ай справді, дивлюся,— гади. Усе поріддя гадюче — на ножах ходите, зарізяки.
— Навіщо ніж?.. З ганку я й так, без ножа зумію тебе спустити,— зовсім розізлився Тимофій.
Посварилися.
На прощання Кость пригрозив:
— Я сам з ними управлюся! Я їм ноги поперебиваю!
— Це вже — як вийде,— сказав Тимофій.— Спробуй.
Кость пробував. Не вийшло. Не зміг.
Кость Миронов загинув разом з Іваном Разіним у польському поході. Пам'ять про той згубний похід була свіжа, хоч і минуло чимало часу, нила й кровоточила раною під серцем. І тепер бачив Степан... Мучився проклятим видінням: брата Івана, головщика (ватажка козацького загону, полковника), та його осавулів, зв'язаних, ведуть до сукуватої сосни. Іван ступав твердо, кривив в усмішці рота: ніхто не вірив, що козаків повісять, і сам Іван не вірив. Уся провина козаків була в тому, що вони — восени — послали пихатого князя Долгорукого й такій матері, розвернулись і пішли назад — додому: взимку козаки не воювали. Так було завжди. Так робили всі отамани, що брали участь у походах разом з царевим військом. Так учинив і Разін Іван. Князь Долгорукий наздогнав бунтівливий загін, роззброїв... А головщика привселюдно, серед білого дня, повів душити. Це було неймовірно, ніхто не міг цьому повірити. Іван сам зліз на лаву, йому накинули на шию мотузку... Тільки тоді збагнули: це не жартома, не полякати, це — смертна кара. Долгорукий теж був тут... Іван в останню мить з тривогою глянув на князя, спитав: "Ти що, суко?" Князь махнув рукою, лаву вибили з-під Іванових ніг. Так було... І тепер Степан, як заплющить очі, бачить страшну братову муку: б'ється він у зашморгу, звивається всім тілом. І Степан спішив зійти куди-небудь з очей, щоб не бачили і його муку, що відбивалася в нього на обличчі. Ось чого ні за що в світі, видно, не забути!
"Славний цар!.. Славні бояри... Довгорукі: махнув білою ручкою — і нема козака. Отак!"
Степан зціпив зуби і весь напружився від болю: біль різонув по серцю. Щоб заспокоїтися, він тричі проказав собі крізь зціплені зуби: "Мгм, мгм, мгм", немовби погоджувався чи умовляв себе. І пішов у свій намет на струзі.
Довго ще гув табір. Але дедалі тихішим ставав цей гул, дедалі приглушенішим. Тільки найміцніші голови не сп'яніли вкрай; то там, то там біля згасаючих вогнищ стовбичили невеликі гуртки козаків, які стиха про щось гомоніли. Хропіння розлягалося по всьому берегу. Спали — де хто впав. Вартові лишилися на місцях і змінювалися вчасно.
Раптом серед ночі від стругів долинув нестямний жіночий скрик. Він повторився тричі. На стружку з наметом, у якому були молода персіянка зі своєю нянькою, заметушилися. Лунко плеснула вода: когось чи то кинули, чи то сам хтось зірвався. І ще раз нестямно закричала молода жінка...
Степан прокинувся, наче від поштовху. Підхопився, намацав рукою шаблю і, як був у панчохах, шароварах і спідній сорочці, так і вискочив з намету.
— Там щось...— сказав вартовий, вдивляючись у темряву.— Не розбереш... Когось, певно, прищучили. Начебто молодичку...
Степан, минувши хистку сходню, махонув із стружка у воду, вийшов на берег і побіг. Він знав, кого прищучили,— його персіянку, він упізнав її по голосу.
До стружка полонянок біг з другого боку Іван Чорно-ярець.
Коли вони наблизилися, чоловіча постать на стружку метнулася до носу... Хтось там, на носі стружка, загаявся, вглядаючись у той бік, звідки біг Степан; напевно, впізнав його, стрибнув у воду й поплив, сильно гребучи руками. Коли прибіг на струг Іван, а трохи згодом і Степан, плавець був уже далеко.
Біля входу в намет стояла персіянка, тримала рукою розірвану на грудях сорочку, плакала.
— Хто? — спитав Степан Чорноярця. Його тіпало.
— А біс його знає... темно,— відповів Іван. І непомітно сховав за пазуху пістоль.
— Дай пістоль,— сказав Степан.
— Немає.
Степан вихопив у нього з-за пояса дротик і сильно метнув у далекого плавця. Дротик тонко просвистів і з коротким соковитим звуком — вода наче ковтнула його — впав, не долетівши. Плавець, чути було, наддав.
— Далеко,— сказав Іван, прислухаючись до сплесків на річці.
Степан зопалу почав був рвати з себе сорочку, та Іван зупинив:
— Ти що, здурів? Він випливе — і в кущі, а там його до другого пришестя шукатимеш. Він уже біля берега майже...
Підійшла ззаду княжна, почала говорити щось, показуючи на борт. Потягла Степана до борту... Говорила швидко-швидко, так швидко, що Степан не розумів, хоч багато знав по-перському,— міг би іншим разом зрозуміти.
— Що? — не розумів він.— Хто там? Ти скажи мені, хто ота-ам!..— Степан повернув її обличчям до річки, показав.— Отам хто?!
— Еге!..— вигукнув Іван.— Стареньку він, певно, теє — скинув! Він стару туди? —спитав княжну; та втупилась у нього. Іван сплюнув і пішов у намет.— Так і є! — гукнув звідти.— Стареньку турнув — немає.— Вийшов із намету, гукнув до вартового на сусідньому струзі.— Ану, хто там?! Сплигни, пошукай стареньку.
Вартовий розсупонився, стрибнув у воду. Якийсь час пихтів, пірнав, згодом крикнув:
— Ось вона!
— Жива?—спитав Іван.
— Де там!.. Він її, видно, забив ще до того — вся
голова в крові, липка.
Степан болісно розмірковував, хто той плавець.
Хто ж це?
— Фролко! — сказав він.-— Ось хто.
— Минаєв? — здивувався Чорноярець.— Бог з тобою, Степане!.. Ти що?
— Ну... як тебе? — перехилився Степан через борт, де вовтузився вартовий.
— Пашко Хоперський,— відгукнувся той.
— Катай до Фрола Минаєва. Поклич сюди. Мерщій!
— А цю ж куди?
— Відштовхни — хай додому пливе,-—сказав Чорноярець.
Княжна, здогадавшись про щось, захвилювалася, торкнула Чорноярця й почала знаками показувати, щоб стареньку підняли.
— Іди звідси! — зашипів той і замахнувся.— Тебе б туди треба... гадюку чорну.— Іванові мов хто на вухо шепнув — він раптом зрозумів: Степан не помилився у своєму здогаді.
Вартовий побіг до осавульського струга.
— Втратили осавула,— гірко зітхнув Іван. Він тепер анітрохи не сумнівався, що це був Фрол Минаєв, жіночий догідник, ласий до цих солодощів. Знав і те, що Фрол — від отаманового гніву — дремене тепер далеко. А то й зовсім зникне геть з очей. Отаку дурницю утнув осавул!