— Здоров, хрещений! — привітався Степан до Кор-нія.
— Здоров, синку! — мирно, добрим голосом мовив Корній.
— Чого за порожнім столом сидите? Олено!.. Хіба подати нічого?—Степан навіть руками розвів — так здивувався.
— Є, Степаночку, як же так нічого! — стрепенулася Олена, до сліз зраділа миру в землянці.
— То давай! — Степан відстебнув шаблю, кинув її на лежанку. Пістоль залишив при собі. Сотники його шабель не відстебнули. На них покосились із-за столу, але змовчали.'
Степан пройшов на хазяйське місце — на покуть. Сів. Оглянув усіх, наче хотів ще раз перевірити й заспокоїтися, що — всі на місці.
Ніхто не розумів, що діється. Навіть Корній був спантеличений, хоч теж знаку не подавав.
— Чого такі невеселі? — спитав Степан.— Га? Сидять як сичі... Фроле, чого надувся?
— А ти чого розвеселився? — подав голос Омелян Аверкієв, батько Івана Аверкієва, того, котрий і тепер ще був десь у Москві — нашіптував цареві й боярам на Стеньку.
— А що мені? Діла веселі, от і веселюсь.
— Воно й видно, що веселі...
— Чи не рано, Степане? Веселитися?
— Ну, а де ж твоє військо, хрещенику?—спитав Корній.
— На березі стоїть.— Степан аніскільки не збавляв пустотливого, веселого тону. Все поглядав на старшину — ніби втішався. Він і втішався — бачив тепер очі всіх:
Фрола Минаєва, Корнієві, Мишка Самареніна, всіх. І — ні торжества в їхніх очах, анічого — самий переляк, навіть смішно.
— Там півсотні тільки. Усі, чи що? А я чув, у тебе багато тисяч. Брешуть? — Розумний Корній здогадався — підхопив безтурботну гру.— От люди — медом не годуй, дай прибрехати. І всі ж добра отаманові бажають, не по злобі. А невтямки, дурням, що такими чутками тільки ще гірше душу роз'ятрюють отаманові. І так не солодко, а тут...
— А в тебе скільки? — нетерпляче перебив його Степан.— Сімсот, я чув? Ось — сімсот твоїх та півсотні моїх — це вже сімсот з півсотнею. Оце і є поки що наше військо. Поки що стільки... Скоро буде багато тисяч. Кажуть, а даремно не скажуть, хрещений,— не відмахуйся. Про вас то й зовсім он що кажуть: зовсім уже, мовляв, боярам запродались, утікачів оддають... усі вольності оддають, навіть і бояр з військом кличуть, мовляв... Я теж не дуже цьому вірю, але спитати охота: чи так, чи ні? Га? — Степан розсміявся.— Теж брешуть, надісь?
Корній старанно розгладив лівою долонею вуса, промовчав на це.
Олена поставила на стіл вино. З усіх тут, у землянці, можливо, тільки Олена й не розуміла, не здогадувалася, чим закінчиться цей бенкет.
— Наливай, дядьку Омеляне! — Степан ляснув по плечу літнього, огрядного Омеляна Аверкієва, що сидів поруч.— Вийми руку з-під столу, що ти там? Чи забув на старості, як хреститись треба? Лоба треба хрестити, лоба, а ти... Гріх же! Тьху!
Дядько Омелян смикнувся був з рукою... і зніяковів. Сказав з посмішечкою:
— Дак ти ж, Стенько... ложкою годуєш, а бадилиною в око норовиш.
— Та що ти, Христос із тобою! — вигукнув Степан.— Я грамотку царську приїхав послухати, грамотку. А ви навіщо кликали? Мені сказали — грамотка у вас од царя...
Виручив усіх Корній. Узяв глек, поналивав чари. Та знову вийшла заминка — треба було брати чари. Лівою рукою — поганою рукою, не по-християнському. Знову не знали, що робити, сиділи, хто посміхався в безглуздому становищі, хто хмурився... Упустити Степана з очей — хоч на короткий час зайняти руки — небезпечно: невідомо, кому першому влетить поміж очей Степанова куля, а ззаду — ще троє із шаблями та пістолями.
Степан узяв свою чару, підняв...
— За зустріч, козаки!
Старшина сиділа в нерішучості.
Степан поклав свій пістоль на стіл.
— Кладу — ось. Викладайте й ви, не бійтеся. Чи ви вже зовсім одсиріли, в Черкаську сидячи? Таж нас тільки четверо!
Козаки поклали пістолі на стіл, поряд із собою, взяли чари.
— Я радий, що ви одумались і прийшли до мене,— сказав Степан.— Давно так треба було. Що в Черкеськ мене не пустили, за те вам відпускаю вашу провину. Це дурість ваша, нерозумність. Вип'ємо тепер за вольний Дон — щоб стояв він і не хитався! Щоб ніколи він не знав зрадників паскудних!
Перезирнулись...
Стали пити...
Коли пили, Корній непомітно моргнув одному козакові. Той встав і пішов був із землянки. Один із сотників Разіна зупинив його:
— Посидь.
— Ти з чим приїхав, Степане? — прямо спитав Корній.
— Карати зрадників! — Степан ногою двинув стіл. Тррс його сотників уже рубали старшину. Залунали постріли... У землянку вбігли. Степан застрелив одного З кинувся до шаблі, пробиваючись через стовписько кулаком, в якому був затиснутий пістоль.
— Степане!..— закричала Олена.— Вони ж по-доброму приїхали!.. Степаночку!..— Вона повисла в нього на шиї. Цим скористалися, вдарили чимось важким по голові. Удар, видно, прийшовся по недавній рані. Степан упав.
І знову дзвін ошелешив голову. І ніч зімкнулася непроглядна, безмежна, і Степан полетів у неї. Не відчував він, не чув, як били, штурхали, топтали розпростерте тіло його.
— Не на смерть, хлоп'ята!..— навіжено кричав Кор-ній.— Не на смерть! Нам його живого треба!
...І знову, коли свідомість помутилася, побачив Степан :
Степ... Тишу й теплінь світу прошили зверху, з неба, сріблясті ниточки трелей. Спокій. І він, Степан, безбородий ще, юний козак, їде в Соловецький монастир помолитися святому Зосимові.
— Чи далеко, козаче? — спитав у нього зустрічний літній селянин.
— У Соловки. Помолитися святому Зосимові, батьку.
— Добре діло, синку. А на постав і за мене свічку.— Селянин дістав з-за очкура ганчірочку, розмотав її, взяв монетку, подав козакові.
— У мене є, батьку. Поставлю.
— Не можна, синку. То — ти поставиш, а це — од мене. Візьми. Ти — Зосимові, а од мене — Миколі Угоднику постав, це наш.
Степан узяв монетку.
— Що ж тобі попросити?
— Що собі, те й мені. Вони знають, що нам треба.
— Вони знають, та я не знаю,— засміявся Степан.
Селянин теж засміявся:
— Знаєш! Як не знати. І ми знаємо, і вони знають"
Пропав старий, усе перемішалось і боляче скрутилося
в голові. Залишилось одне нестерпне бажання: швидше доїхати до якої-небудь річки і досхочу напитися води... Але й це бажання — уже нема його, знову тільки — боляче. Господи, боляче!.. Душа тужить.