Якось у мене знайшлися зайві дві копійки. До книгарні Писаревського я не пішов, вирішив гроші витратити в симпатичного мені Рудого Йосипа, тим більше, що його будка була по дорозі, а до Писаревського треба було робити гак. У Йосипа на столику я побачив книжечку, яка коштувала рівно стільки, скільки в мене було в кишені. Автором книжечки був якийсь О. Олесь. Заплативши гроші, я взяв покупку — була вона без обкладинки, просто зброшурований друкований аркуш — і рушив додому.
Пекло сонце, над валами старої фортеці й над кладовищем, що прилягало до фортеці, заливалися жайворонки; на валах, залитих сонцем, почали прозирати росточки першої весняної зелені; на засохлому торішньому бур'яні грілися проти сонечка червоненькі довгастенькі комахи з чорними крапочками на спині — козачки. Та фортеця з валами і козачками — це окраїна. Центральна ж площа з великою будівлею чоловічої гімназії посередині являла собою подобу грандіозної трясовини, куди не наважувались ступити навіть найвідчайдушніші хлопці. Площа вилискувала різною гладдю застиглої грязюки, вкритої зверху тоненькою плівкою ріди
Згодом, коли ця рідина висохне чи вберуть її нижні пласти грязила, неосяжна ця гладінь потріскається, розчленується на окремі менші коржі, відділені один від одного тріщинами. Ці тріщини будуть ширшати; чорні коржі порудіють і теж візьмуться сіткою дрібненьких тріщинок... Це певна ознака, що грязило на центральній площі міста починає тужавіти. Згодом воно висохне, візьметься груддям і вже по ньому тут підуть і поїдуть найсміливіші наші червоноградські Колум-би 1б. Я не належав до тих відважних, але внутрішньо мене щоразу, коли я проходив понад тією площею, торсав демон глуму над людиною. "Ну, чого дивишся?! Зійди із стежки і ступи прямо на отой он корж, бач, який він великий, бач, як затужавів, бач, уже почав сохнути, бач, блискуча чорна поверхня його взялася тріщинками і почала рудіти. Ступи на того коржа, вигукни сміливо на весь світ: "Бач, і я тут!" Ну, що ж, бувають хвилини слабості в кожної людини. Шахів-ський Колумб не виняток. Не давши собі клопоту з'ясувати, що з того вийде, він гопкнув. І став ногами на грунт. Корж прогнувся, потім м'яко розломився, у повітрі пролунав такий звук, як буває, коли сусідська кобила витягає з замісу ногу. Начебто стрельне хтось! Це сталося у перший момент. У другий момент грязило вишкірило всі свої зуби і вп'ялося ними в мої, не сказати б, щоб дуже нові черевики. Не дуже нові, але й не старі, ще міцні. І були б ще міцніші, коли б той шмаркач Іван знаходив хоч трохи часу їх повідшкрібати від грязі і як належить почистити ваксою. Та цього діла Іван шмаркач не дуже полюбляв. Хоч і вживав вакси, так чорнив нею не очищену юхту свого черевика, а ту шкурку з червоно-градськоїо чорнозему, яка засохла на взуттячку. Отож якщо й ваксив що, то чисту червоноградську грязь! Яка ж користь від цього була черевикові? Ніякої. І черевик тепер мстився. Узяв улип у грязюку та ще й так, що вискочити не можна, мов у пастку ступив. Ото була картина! Ото була ситуація! Хоч сядь та й плач! Та куди ж сядеш? У грязило? А що коли й за штани схопить? Отож пропав, навіки пропав, Іване! А може, й довше, ніж навіки. Безперечно, довше. Бо ж навколо хоч і люди були, так які! Один каже: "Ну що, ускочив, козаче? Потупцюй, доки матінка прибіжить з лозинякою. Вона навчить, як жити, коли сам не вмієш!" Інші цікаві лися: "Прилип, Івасику? Ну, постій, свіжим повітрям подихай. Корисно". Ще один мовив: "Був би ти синочком моїм — вдруге не нарвався б на тринчик!" Тринчиком у наших крг.ях називають довгий і вузенький ремінний пояс, у Шахівці та й у Червонограді дуже в моді був у ті часи — замість лозини, супоні чи черезсідельника. Врятувала тоді мене наша червоно-градська Марія Магдалина. Була така бідолашна жінка.
На війні був убитий її чоловік Іван Мигдаль. Зостався при ній синок, теж Іван. Любила дуже його Магдалина. Взимку, коли Берестова бралася кригою, туди виїздили на ковзанах усі червоноградські хлопці. Марія Магдалина і своєму Іванкові купила ковзани, і не дерев'яні, а справжні, залізні, такі, що як ішли по льоду — в повітрі свистіли. А там, на Берестовій, було моторошне місце, де взимку вода майже не замерзала. Там глибина, і з глибини тієї било якесь джерело. Іванко не знав про це, розігнався на ковзанах — і по всьому! Не стало Іванка. Залишилася Марія Магдалина сама. А працювала прачкою у госпіталі для тих солдатів, що одужували після окопів і поранень, вони так і називались — команда одужа-лих. А там були всякі люди: і добрі, й недобрі. Недобрі, скориставшись з її трагедії самотності, заманили на кладовище, насміялись і, прив'язавши її до хреста, самі пішли геть. Ніч була. Хрест вибрали найміцніший: товстий, дубовий, щоб не вирвала. А там жив кладовищенський сторож, жив у сторожці із своєю бабою. Чує серед ночі сторож, хтось гупає у вікно; не в шибку торохтить, а б'є в раму. Здивувався, що воно? Одначе до вікна підходить, а там за вікном, видно, мрець стоїть із хрестом за плечима. Сторож, хоч і мав у прискринку всі чотири "Георгії "17, одразу ж навтіки. "Да воскреснет бог",— мурмотить і не зна, де сховатися. Його жінка, тітка Одарка, "Георгіїв" не мала і в окопах не сиділа; замість чоловічої хоробрості мала тільки жіночий розум, то підвелася з ліжка, стала біля вікна, питає: "А хто це там бродить?" — "Ой, тітусю Одарко, не лякайтеся! Це мене, Марію Магдалину, солдати з команди одужалих покривдили, хай їм руки покрутить! Розв'яжіть бога ради!" Вийшла сторожиха, за нею сторож, одв'язали від хреста Марію Магдалину. Велике серце мала вона супроти своїх кривдників. Спочатку хотіла рублем і качалкою віддячити їм за ганьбу. Передумала. Найголовніший заводій був нікчема в солдатській шинелі — єфрейтор Дзижчимуха з Таврії. В обід, набачивши його в їдальні разом з іншими солдатами, Марія Магдалина підійшла, розмахнулася і дала ляпаса єфрейторові. У нас червоноградські жінки особливі, надто жінки в'язальниці, прачки. У цих руки вироблені, дужі. Така рука була і в Марії Магдалини. Як морснула єфрейтора, той так і пішов перекидьки. Підхопився, кричить, гука на тих побратимів, з якими на кладовищі збиткувався над жінкою: "Гей, хлопці, де ви! Хапайте її, лупцюйте, бийте моєю рукою!" — "Та ви гляньте, добрі люди, який він хоробрий. Ех, ти ж, вояко, собаче стерзо!" — скрикнула Марія Магдалина, а тоді до тих: — Чого ж ви стоїте! Хіба так страшно утрьох на одну бабу накинутись?" Єфрейтор підвівся, підскочив до молодиці, замахнувся. Аж чує, ті, що навколо нього, радять: "Не чіпай Марії, гірше буде!" Один ще сказав: "її чоловік на Карпатах залишився. То до оборони її замість нього я стану. Ану, налітай, хто там!" А був це коваль з Катеринівки. Скрут-нувся той єфрейтор, тільки й спромігся, що погано вилаятися. Після цього Марія Магдалина як була прачкою в одужа-лих, так і залишилася. Солдати заздро позирали на її круті руки, перекидалися: "Ця як зацідить — держися!" Такою у місті і знали Марію Мигдалеву, як говорили прості люди, і — Магдалину, як говорили люди, причетні до науки. І ось у той трагічний момент, коли я вже не знав, що й робити з собою, з-за рогу вулиці вигулькнула Марія Магдалина, якийсь час з подивом позирала на мене, потім скрикнула: "Та що ж це з тобою, боже мій, господи?! Застряв?" — "Застряв,— відповів я.— Думав, що вже загусло, а воно, бачте, що?!" Марія Магдалина не була красунею, просто звичайною собі прачкою, але посмішка в неї була дуже гарна. Вона всміхнулася, спитала: "Що ж з тобою тепер робити? Коли б оце якась дошка, кладка якась..." Біля нас уже зібралася купка глядачів. "Еге ж,— сказав один із них,— коли б оце дошка або кладка якась..." — "А так — нема нічого,— вела далі своє роздумування Марія Магдалина.— Хоч би пара цеглин..." — "Еге ж,— підтримали її глядачі.— Хоч би пара цеглин..." Марія Магдалина озирнулась навколо. І вони теж озирнулись навколо. І такі всі були заклопотані, як і Марія Магдалина. А ця тим часом змовкла, зосередилась, спитала тепер уже себе: "Що з ним робити?" — і нагнулася несподівано, зненацька.— Інакше нічого не вдієш, треба тільки роззутися..." Цього разу глядачі не повторили слів Марії Магдалини, навіть аж злякано на свої ноги зирнули. А Марія Магдалина розстебнула черевики, вони у неї, як у всіх жінок того часу, були на кругленьких фабричних ґудзиках, роззулася, скинула панчоху. Хоч уже прийшла і весна, але було ще холодно, босоніж ніхто, навіть з найвідчайдушніших хлопців, ще не ходив. Позатикавши панчохи в черевики і поставивши їх рядочком на сухому, Марія Магдалина сміливо ступнула на чорний найближчий корж. І, звісно, провалилась. За першим кроком зробила ще один. Як опинилася біля мене, нагнулась, пустила свої руки вниз по моїх ногах до самих черевиків, намацала там халявки, ухопилась за них і викинула мене з болота разом з черевиками на сухе. Була ділова, весела, сипала всякими приказками, одну з них пам'ятаю і до сьогоднішнього дня. Прощаючись, сказала: "Як тебе звати? Іван? Ну, Іване, вирушай до матері, та по дорозі понашивай собі лубки, та добрі. Чуєш?" Це значило, що коли б мама або тато взялися учити мене триичиком, то щоб удари потрапляли не по мені, а по отих лубках. Скільки років минуло з того часу, а й досі пам'ятаю це гуманістичне прислів'я! Скільки хлопцям перепадало від батьків і тринчиками, і батогами. Скипить, ухопить це знаряддя і, не роздумуючи довго, пуска його в діло. Отут би й нашивати лубки, так де ж!