Якщо ви ніколи не захоплювалися до краю чистокровками, то, мабуть, через те, що не бували там, де їх багато, і не знаєте їх.
Вони чудові! Немає нічого чистішого й благороднішого, повного сили й вогню, ніж породистий скаковий кінь. На великих кінних заводах поблизу Бейкерсвілля є свої іподроми, де рано-вранці тренують коней. Безліч разів схоплювавсь я ще до світанку й біг дві-три милі, щоб швидше дістатися туди. Мати щоразу не пускала мене, а батько казав: "Облиш його!" Я брав шматок хліба, густо намазував його маслом або варенням, хутко з'їдав і зникав з дому.
А біля іподрому сидиш собі на огорожі разом із дорослими, чорними та білими, вони жують тютюн, перемовляються; потім бачиш, як виводять жеребців. Ще рано, трава вкрита сріблястою росою, на сусідньому полі хтось оре, а в негритянському бараку щось шкварчить і лунає веселий сміх — адже ви знаєте, як негри вміють сміятися і смішити один одного жартами. Білі так не вміють, та й не всі негри на це здатні, але оті, що з іподрому, ті вміють.
Отож виводять жеребців і деяких конюхи відразу пускають учвал. На іподромах, що належать багатим людям, які живуть десь, може, в Нью-Йорку, майже щоранку кількох коней випускають побігати вільно — молодих жеребців, старих скакунів, кобил.
Коли я бачу, як біжить кінь, у мене раптом щось стискає горло. Я кажу не про кожного коня, а лише про деяких. Я їх упізнаю майже одразу. Це у мене в крові, як у конюхів-негрів і тренерів. Навіть коли кінь із негреням на спині біжить поволі, я можу визначити переможця. Коли перехоплює подих і паніть боляче ковтати — значить, то він. Того коня пустять, і він полетить як чорт. А якщо й не виграє, це буде неймовірно, і причина може полягати в тому, що він не зміг обминутії переднього, чи
його осадили, чи невдало взяв старт. Якбіі я захотів статн гравцем, як батько Генрі Райбека, то зміг би розбагатіти. Я певен цього, та й Генрі так каже. Все, що мені треба було б робити, це тільки ждати, поки перехопить дух, а тоді ставити на коня всі свої гроші. Ось як я мав би діяти, якби захотів стати гравцем!
Але я не хочу.
Коли сидиш отак уранці біля іподрому — не спортивного.
а тренувального, що їх багато навколо Бейкерсвілля,— то не часто побачиш таких коней, про які я кажу. та все одно відчуваєш насолоду. Кожен породистий жеребець, у батьків якого чиста кров, та ще добре вишколений, може скакати. А якщо пі.
то на біса він здався на іподромі — тоді його доля перти плуга!
Ось зі стаєнь виводять коней, а верхи па них конюхи. Яке приємне тоді відчуття! Сидиш згорблений на огорожі, а всередині в тебе все нуртує. Неподалік, у бараках, негри регочуть і співають. Смажать шинку й заварюють капу. Все так смачно пахне!
Такого ранку немає, здається, миліших пахощів, ніж змішаний запах кави, кізяку, коней, негрів, смаженої шинки й тютюнового диму з багатьох люльок, що їх викурюють на свіжому повітрі.
Все це захоплює тебе цілком.
Але спершу про Саратогу. Ми пробули там шість днів, і жодна жива душа з нашого міста не бачила нас, і все йніло, як нам і хотілося. Чудова погода, коні. перегони... ІІотім ми зібралися додому, й Білдед дав нам у дорогу копійка з їжею: смажені курчата, хліб і всяка всячина. Коли ми вернулись у Пейкерсвілль, у мене залишалось іще вісімнадцять доларів. Мати нагримала на мене й поплакала, а батько мовчав. Я розповів про все, що ми бачили, за винятком одного випадку. Пого свідком був тільки я. Про нього я й хочу розповісти. Він розхвилював мене до краю, і тепер щоночі я тільки й думаю про нього.
У Саратозі, як я вже казав, ми спали на сіні під накриттям, що його нам показав Білдед, а їли разом з неграми вдосвіта і ввечері, коли білі розходились. Наші бейкерсвілльці товклися переважно біля головної трибуни та біля тоталізатора й не заходили туди, де тримають коней; вони з'являлись перед загонами десь перед початком змагань, коли вже сідлали скакунів. У Саратозі немає загонів під накриттям, як у Лексінгтоні й Черчіллдаунзі; коней сідлають просто неба, під деревами на лужку, рівному й чистому, як подвір'я у банкіра Бохона в нас у Бсйкерсвіллі. Видовище чудове! Коні в поту, вилискують, нервово здригаються, а люди підходять, розглядають їх і куряті. сигари. Поруч стоять тренери і власники коней, і у вас завмирас серій" й пере хоплює дух...
Лунає горн і кличе виїздити; вибігають жокеї в шовкових куртках та штанях, і ми разом з неграми спішимо захопити зручне місце на огорожі.
Я завжди мріяв стати жокеєм або власником коня, отож і ходив до загону перед кожним заїздом, ризикуючи, що мене схоплять і відішлють додому. Інші хлопці не ходили, а я ходив.
До Саратоги ми приїхали в п'ятницю, а наступного тижня в середу мав відбутися головний Мелфордіи гандикап. У змаганнях брали участь Мідлстраид і Санстрік. Днина була погожа, а грунт на іподромі — чудовий. Напередодні я всю ніч не спав.
Адже обидва коні саме з тих, від яких у мене стискає в горлі.
Мідлстраид довгий і має незграбний вигляд; належить він Джо Томпсонові, власнику невеличкого заводу в нашому місті — там . у нього всього п'ять чи шість коней. Заїзд на прій Мелфорда був на одну милю, а Мідлстрайд розбігається не зразу. Він рушає повільно й першу половину відстані завжди відстає, але потім наддає ходу і, якщо заїзд миля з чвертю, рве копитами землю й неодмінно перемагає.
Санстрік зовсім інший. Це жеребець та ще й дуже нервовий, а належить він власникові найбільшого кінного заводу в нашій окрузі містерові Ван Рідлу з Нью-Йорка. Санстрік нагадує дівчину, про яку мрієш, але якої ніколи не зустрічаєш. Він весь пружний і дуже гарний. Коли бачиш перед собою його голову, так і кортить'поцілувати. Тренер його, Джеррі Тілфорд, знає мене і не раз виявляв мені ласку: пускав у стійло, щоб я глянув на свого улюбленця ближче, й таке інше. Нема в світі нічого милішого за того коня! Біля стовпа він стоїть спокійно, нічим не виказуючи себе, а всередині весь аж горить. І щойно підіймають бар'єр, поривається вперед, мов сонячний промінь; недарма ж його так назвали '. Він весь такий напружений, що на нього боляче дивитися. Припадає до землі і летить коршаком. Я ніколи не бачив, щоб коні мчали так, як Санстрік, за винятком Мідлстрайда, коли той розженеться і скаче щодуху.