А потім прийшла ніч остання. Ніч остання — це щось таке, як чорне небо без дна. Ніч остання — це маленький промінець у тому небі без дна, який поступово розгоряється у вогнище. Ніч остання — це довгий-дов-гий коридор, якому немає кінця, і в якому горить електричне світло, а здається, що тільки одна свічка. Ніч остання — це криваві плями на стінах, які, мов оте світло в ночі без дна розгоряються в пожежу. Я йшов по довгому-довгому коридорі й прикривав рукою очі —бо той вогонь спалював мені їх. Я йшов по довгомудовгому коридорі і знав, що справжнього вогню ще не було. Що справжній вогонь іще спалахне, і то так, що спалить і небо без дна, і цей довгий коридор з червоними вогнищами на стінах, і мої очі. Так воно й сталося: блиснуло полум'я, спалахнула чорна ніч без дна і погасла в довгому-довгому коридорі остання свічка. Стіни з гуркотом розпалися на безліч кам'яних уламків, а я побачив себе перед повноводною рікою часу, яка котила в сині степи червоні хвилі. Повільно скидав із себе одежу, бо в ріку часу не входять одягненим. Скидав закривавлену сорочку, яка була колись біла, скидав порвані штани, які також колись були білі. Роззуватися мені не довелося, бо прийшов сюди босий, отож і вступив у ріку, щоб омити себе...
Тепер я лежу й дивлюся крізь чорну землю. її не раз розкопували, і до мене прибредали люди. Прибредали і лягали на дно земне. На землі чулися вибухи, і я зрозумів, що люди знову воюють і знову вбивають. Біля мене лежить мій юний друг, той самий гімназистик, з яким колись творили ми революцію. Він дивиться вгору як і я, але ми ніколи з ним не розмовляємо. Бо ми можемо тільки дивитися.
До нас прибредали солдати. Свої й чужинці. Прибредали й лягали на дно землі. До нас прийшла мати. Обіймала дитину, і в неї були випиті очі. Вона не лягла, а сіла. Пригортала до грудей дитину свою і чи співала, чи плакала. А люди йшли і йшли, військові й у цивільному, жінки, чоловіки, діди, баби і діти. Йшли колонами, виснажені, випиті, не люди — попіл. І цей попіл лягав мені на груди. Цей попіл ставав, зрештою, ще одним шаром землі, що покривала нас. Ми ж усі були спокійні. Бо не вміли розмовляти, а тільки дивилися. Бо єдине, що ми можемо, — це тільки дивитися. Прибредали до нас і люди в генеральських мундирах. Прибредали і лягали, одні догори лицями, а інші лицями долі. Мені ставало страшно, бо я нічого не розумів. Не розумів, що відбувається на землі, а люди все ще воювали.
I настав кінець. Все знову заспокоїлося, і до нас приходили вже ті, хто мав прийти. Я дивився крізь землю і майже нічого не бачив. Але я дивився, бо знав, що, це не той кінець прийшов, якого я чекав. Знав, що ще довго треба буде дивитися і довго думати, бо хоч і мертвий рибалка я і на земному дні, мені доведеться ще багато думати. Я довго пробуваю в чорноті. За цей час навіть зневіра в мені зародилася, я обростав нею, хоч і не хотів. Бо я розумів — зневіра — це не той спокій, якого я прагну тут, на дні земному. Мій спокій — знову уздріти сонце.
Я виростав із землі травою. Я прикладався оком до капілярів коріння. Я сам ставав корінням і пнувся зеленим зелом у білий світ. Але не міг зазирнути в живе життя — от чому зневіра мене обплітала, мене і гімназистика, мого юного друга, котрий лежав поруч. Ми дивилися вгору, ми — це всі люди, які прибрели сюди, це мати з дитиною, гімназистик і я. Наші погляди проростали квітками, але й так не вдавалося нам щось побачити.
І ось тоді земля здригнулася. Ми побачили, як вбредає в землю чоловік із залізним обличчям і залізним тілом. Із залізними руками й ногами, залізними очима і зубами. Ми дивилися на нього, як могли, але не дивився він на нас. Ступав залізним кроком, і це від того здвигалася земля. Ми перелякалися, але він був спокійний, цей залізний чоловік. Він вбредав у землю, як і всі ми, і як і всі ми поклався. Але не догори обличчям, а долі. Отак упав, як падає скинутий пам'ятник, — і все затихло. Тоді ми ще спрагліше потягли крізь землю свої погляди. Ми дивилися очима трави і квітів, і квіти ті з травою били барвами в небо. Що там робиться на тій землі? Що там думають на тій землі? Чи вбивають один одного люди? Що це за дивні велетенські гриби з чорними шапками виростають там вряди-годи? Хто садить ті, гриби, і хто їх збирається збирати? Чи мають змогу люди говорити те, що думають? Чи будують між собою стіни, чи їх ламають?
Ми дивимося: гімназистик, мати і я. Біля нас лежать мільйони: розстріляних, спалених, замучених, просто вмерлих. Ми пробиваємо поглядами землю, поглядами — це значить травою і квітами. Ми запитуємо про те, що нас цікавить у вітра, хмар, навіть у тих білих з чорними шапками грибів, котрі вряди-годи виростають на землі. Ми запитуємо, але не дістаємо відповіді, бо вітер на те і вітер, щоб колошкати наші душі, а не пояснювати нам незрозуміле.
Тоді я, рибалка із дна земного, прошу, щоб пробігли наді мною босі дитячі ноженята. Я прошу, щоб руки мого онука зірвали квіти мого погляду. Я хочу, щоб діти мої — внуки, принесли ті квіти у свій дім і поставили у воду. Я хочу подивитися, який він, той їхній дім, і послухати їхню щоденну балачку. Що тривожить їх, мучає, а що веселить і радує. Я хочу побачити батьків отих своїх внуків: чи сильні вони і чи вільні? Сміїрться вони а чи плачуть. Що вони думають про нас і про внуків своїх? Еге ж, саме тих внуків, які ще не народилися...
Біля мене лежить гімназистик — це з лівої руки, біля мене лежить мати з дитиною — це з правої руки. "Хіба не можна, щоб не воювати?" — шепоче гімназистик, і це єдина фраза, яку він тут, на дні землі, промовляє.
Я ж лежу мовчки. Я — мертвий рибалка із дна земного. Наді мною чорний пласт. Я не бачу сонця, бо коли я помер, воно вибухнуло чорним, і ця чорнота не покинула мене. Але я дивлюся, я пробиваю землю травою і квітами, — ось вона, моя мова; я сподіваюся, я прислухаюся, я придивляюся, я тягнусь корінням, я німо волаю, аби почули мій безмовний голос, і єдиний мій страх — щоб це не був голос волаючого в пустелі.
1962 р.