— Чи то правда, батьку, ніби ти Мотьку нашу гетьманшею намірився зробити?
Виговський швидко склав наші писання і хотів звіятися, але я показав йому, щоб лишився, до Тимка ж мовив суворо:
— Не "батьку", а "гетьмане" казав би ти, і не Мотька вона тобі, а Матрегна, а тепер справді гетьманша, отож і мати!
— Та яка з неї гетьманша! — п’яно засміявся Тимко. — Тоді ще виходить, ніби пані Раїна — гетьманська мати? Курям на сміх!
Я підскочив до нього, вхопив за груди, трусонув, заскреготів зубами, але втримався од слів, які рвалися з мене, — тяжкі, образливі, ненависні. Вчасно схаменувся. Син же! Кров рідна!
— Іди прочумайся і не показуйся мені на очі! Розпустив язик, як халяву!
— Гарний козак, та гарячий вельми, — обережно подав голос Виговський. — Нагадує мені молодшого мого брата Данила. Так само грає в ньому кров, а тільки в Данилові нуртують ще шляхетські гонори, яких не може ніяк позбутися. Однак знаю, що такі люди бувають найвірнішими. Не мають за душею ніяких хитрощів, хоч і видаються часом простаками. От як і полковник Кривоніс для прикладу: поглянеш — рветься, мов кінь з припону, а насправді — хто вірніший тобі, гетьмане?
— Вірність одному чоловікові — що вона варта? Ціни набуває вона, лиш сягаючи найвищих висот, пане Йване. Затям собі це. Можу казати тобі як старший, бо вже бачив життя і трохи знаю, що в траві пищить. Коли ж далі допікатимуть тобі чутками про мене та розпитуваннями, то відбивайся від усього того нахабства, мовлячи, що хоч гетьман і не простак, але чоловік простий, ні про яке князювання і в гадці не має, коли ж і миле щось його серцю, то хіба що верхова їзда, стріляння з лука, складання пісень та милування жінками. Чув же, що й син рідний дорікає мені жінкою. А я чи й побачив її як слід, кваплячись од Жовтих Вод до Корсуня. А щоб заткнути панські пельки про Хмельницького — монарха на київськім троні, то подамся я до свого Чигирина та сяду там, поки повернуться мої посли з Варшави, а полковники втишать шарпанину в землі нашій. Посли чужоземні, які прибудуть, то спрямовувати їх на Чигирин. Писарів забирай усіх з собою, бо там справ у нас буде чимало. Хотів виправдатися за Київ, насправді ж виправдувався за Чигирин. Бо вело мене туди одне слово, якого ні здолати, ні викинути з душі, ні замінити будь — чим незмога й гріх. Скільки можна б назбирати слів, які супроводжують людину на всіх її страдницьких і радісних путях, слів, які вмирали й знов оживали, оспівувалися в піснях і піддавалися анафемі, удекоровувалися вінками й заливалися кров’ю. Були то слова — мужність, хоробрість, молодецтво, честь, вірність, благородство, добро, милосердя, та над усіма ними незмінно сяяло, заволодіваючи всіма серцями, просвітлюючи найпохмуріші душі, слово тихе й чисте, слово, що його вимовляти люди ніколи не втомлювалися, слово, яке, розокремлюючи весь світ на недоторкані пари, водночас поєднувало цілі народи, бо стояли за ним не тільки серця людські, а й усе найсвятіше: земля, сонце, хліб, дитина, пісня. Звалося те слово — любов. Люди б мали пишатися ним, повторювати щокроку, а вони часто соромилися його, в суворості своїй зрікалися, віддаючи то молодим закоханим, то матері для дитини, то священикам для Бога, обділяючи й кривдячи тим самим себе. Так і я, гетьман Богом даний, в славі своїй і величі не смів промовити цього слова, соромився його, ховав навіть од самого себе, бо хтось вигадав, ніби не пасує воно до величі, не входить у ранг державного мовлення, загрожує здрібненням і знікчемнінням. Шкода говорити!. Коли вже й син рідний бере батька на кпини за його запізнілу любов, то що ж зостанеться іншим!
Та проти жорстокої впертості світу я міг виставити власну впертість, ще жорстокішу і твердішу.
В Чигирин!
Я взяв полки Корсунський, Черкаський і Чигиринський на десять тисяч війська і повів їх сам, надто що Федора Вешняка, чигиринського полковника, не було, ще не повернувся з посольством із Варшави.
Козаки йшли неквапом, сказати б навіть маєстатично, прибрані й причепурені, з начищеною зброєю, виспівували з гордою зухвалістю:
Ой висипав хміль із міха,
Да наробив панам лиха!..
Я випереджав похід, ставав з старшинами на високій могилі, дивився, як ідуть повз нас ті, хто ще вчора гнув шию до землі, а сьогодні випростався і став людиною, і обличчя йому ясніє молодо, і очі горять свободою, і груди дихають широко й гордо. Хочемо чистоти, святощів, мужності, незламності — маємо на це право, вибороли його кров’ю — хочемо!
— А що, отче, — сказав я отцю Федору, — показав би ти мені той хутір над Россю, чи як?
— Лежить ще весь у грузах, — мовив священик, — бо лащиківці як похазяйнували, то й уже. Та знайшовся моїй небозі Ганні чоловік гарний, справний козак Пилипко, і вже дав лад пасіці тамтешній, отож сякий — такий затишок знайдемо.
— То їдьмо, отче!
— Казав же тобі, сину, щоб умикнути тебе бодай на день — два.
Я взяв з собою тільки Тимка та трьох козаків, ніхто й не відав, де дівся гетьман, військо розходилося з — під Білої Церкви по всій Україні, і вона вся теж ставала військом, облишила на час свої буденні клопоти, не орала, не корчувала, не будувала, не торгувала, не вчилася й не молилася, не прагла нічого, — тільки бити пана, мститися йому за збиткування. Ще вчора панство витанцьовувало свої вихиляси та вигибаси — сьогодні танцював козак і посполитий. Ще вчора панська жолдашня надимала вуса та виспівувала бравих пісеньок над погнобленйм хлопом, сьогодні хлоп став вояком, і вже співав тепер він, і від того співу дзвеніла вся земля. Та нема краще, та нема лучче, як у нас на Вкраїні…
Я їхав, щоб побачити грушу над криницею з солодкою водою, як у моєму Суботові, і затишну пасіку, може, таку саму, якою була моя, суботівська, хотів усамітнитися на тихих галявинах з теплою травою, спочити од світу, од людей, од власної розтривоженості й несамовитості, віднайти добрість, лагідність, стати як мале дитя.
Шумить — гуде, дібровою йде,
Пчолонька — мати пчолоньку веде.
Пчолоньки мої, дітоньки мої,
Ой де ж ми будем присаду мати,
Рої роїти і меду носити?
Будем ми присаду, рої роїти
І меди носити у пана господаря,