13
Нещасливе й нечисте це число тринадцять припало саме на розповідь про Крим. Ніхто не хотів пускати мене до хана.
— Не їдь, батьку!
— Бісової віри насіння, хіба ж з ними каші звариш!
— Не віддали тебе Потоцькому, чом же маємо віддавати ханові чи чорту — бісові!
Я відсміювався:
— Я від діда втік, я від баби втік і від хана втечу… Колись он навіть од самого султана турецького втік. Як попав у люту неволю бусурманську після Цецори, то вже думав — гаплик. Гетьман коронний Жодкевський убитий, гетьмана польного Конецпольського теж узято до неволі, все панство було або побите, або попроваджене до самого Стамбула. Ну, панство, то що? Конецпольського королівський посол викупив, і відпущено його з шанобою додому, мене ж і на викуп ніхто не ставив, а мерщій загнали на галери чорноморські погріти спину та плечі. Ну то й обрітався так чи сяк, поки до Стамбула не потрапив. А тут султан турецький Амурат затіяв банкет для свого турецького панства. Звелів збудувати для такої притичини салю довгу на дві милі між двома мечетями їхніми найбільшими, вся та саля34 з дерева цинамонового, а верх покритий папужим чамлатом35. Коло тої салі кухню поставлено належну, в кухні котел, що в нім дванадцять кухарів у човнах плавали й ціну з варива знімали веслами. Варилося ж у нім чотири тисячі дев’ять баранів ціляком та волів півтретя ста рубаних і іншого бидла в достатку.
А вже як почався банкет, привезено на шести верблюдах скляницю кришталеву, в яку налито вина відер п’ятсот і кілька гарнців. Для неї споруджено спеціальне носило, щоб кількадесят в’язнів довкола столів тягали і шкіряними кіблами діставали з скляниці вино, як ото в нас з криниці воду. Напившись, хтось із гостей розтовк ту скляницю, скло цілий тиждень в’язні вимітали, тому турки не могли ні вийти з салі, ні танці влаштувати, ні забави з стрілянням із луків або що там за звичаєм треба було робити.
Отоді я (бо ж був серед тих в’язнів), щоб сподобатися чимось султанові, попросив дати мені гармату турецьку, аби міг показати козацький сприт у стрілянні. Дозволено, притягли мені яничари гармату, набили Порохом, вклали ядро, став я розглядатися, куди б стрелити. Ну то й побачив на шпилі найвищої мечеті, себто церкви по — нашому, комара, що сидів там і чухав правою ніжкою ліве вухо. Вимірив я з тої гармати комара так штучно, що ядро пролетіло йому крізь обидва ока і комарик гепнув на землю. Скочив я, поки він не прийшов до тями, вхопив його, напівживого, без обох очей, та й підніс султанові під золотий балдахін. Здивувався вельми падишах, похвалив мене, звелів випустити на волю, а тоді ще й одчепив од пояса свій гаман, повний золотих червінців, і подарував мені на дорогу. Мав би хан про це знати, тож і поїду до нього не як ворог його запеклий, а як обдарований колись милостями самого султана.
Моя фацеція36 припала до смаку більше, ніж би вмовляння і переконування найдокладніші. Надто серйозно сприймають світ тільки жорстокі люди, а тут зібралися добрі і щедрі серцем, бо ж не дбали про себе, а про народ і його неуярмлену душу.
— Це ж стільки м’яса від того комара зосталося! — скалив око хтось із козаків. — Куди ж його султан подів?
— Ханові б воно здалося якраз, — додавав інший, — у них там друге літо недорід, худоба й вівці дохнуть.
— Ханові то ще воно й нічого, а от чорним татарам як? Без війни та без здобичі погинуть!
— А султан на війну проти короля не пускає, бо в них вічний мир.
— Отут би татарам і піти разом з нами Проти панів та полоскотати їм черево!
— Татари й пішли б, так хан же! Він султана злякається.
— Хай їм султан, а в нас буде гетьман. Хочемо мати тебе гетьманом, пане Хмельницький, а не ханським в’язнем, та й не відпустимо від себе. Хіба ж не намнемо боків панам і без нічиєї помочі? Нам аби вдарити, а там воно й само в ушах дзвенітиме.
— В кого ж дзвенітиме? — питав я гірко. — Згадайте Наливайка, Лободу, Тараса, Павлюка, Острянйна, Гуню. Що вони змогли проти залізного королівського війська з його арматою? А як Крим з нами піде, тоді Потоцького зметемо. Не лякаюся йти до хана, бо й сина свого рідного послав до мурзи перекопського, отож маю віру в татарське благородство. Султани турецькі татарів у своїх фірманах звуть тільки благородними, коли ж ми запізнали саму їхню хижість, то, мабуть, так уже воно судилося й нам, і татарам, та не може ж так бути довіку.
Я вів страшну гру. Одного сина відіслав до татарського мурзи, сподіваючись на його благородство, а другого лишив у Чигирині, не маючи надій ні на що добре, бо так і бачив, як тягнуться хижо до малого Юрася пухкі, в рудих заростях пальці мерзенного Чапдинського, і коли й знайдеться сила, яка захистить дитину, то хіба що ця нещасна добросердна жінка, моя голубка Мотронка, що теж кинута в ненажерливу пащу панську, не захищена, не порятована, не визволена.
Треба бути закоханим або нещасним. Був я серед тих, хто не мав нічого свого, де одвіку не було ні жінки, ні дитини, тож мав зрівнятися з ними в усьому, коли хотів, щоб мені вірили і, коли треба, йшли зі мною і за мною.
Я пересварився з усім світом, та не сваряться тільки блаженні, а я не хотів бути блаженним. Коли копають ями для сох під нову хату, то першу яму копають на власній тіні, мовби прирікаючи себе в жертву. Кидався в битву сам — один: як виграю — то виграє весь народ, програю — то тільки я один.
Приїхав з Січі отець Федір. Посивів і постарів за той час, що не бачились, але чорні очі горіли вогнем і сміхом.
— Відпровадив посланця сил пекельних і їхнього служки Потоцького? — поспитав мене.
— Відпровадив.
— Що ж послав гетьманчику?
Я сказав.
— Треба б не самі слова. Послав би ти йому, сину, дрючок, яким Каїн убив Авеля; жезл, яким Мойсей розсунув Червоне море; ослячу щелепу, якою Самсон побив філістимлян; пращу Давидову, якою той Голіафа вбив; меч Авраамів, яким праотець хотів убити Якова; весло Ноя, яким той стукнув по голові дурня, що хотів вчепитися за ковчег.
— Грішний, отче, — засміявся я, — не здогадався спорудити таких знакомитих дарунків панові краківському.
— Відпускаю тобі гріх сей, сину. А ще маєш якісь гріхи?
— Грішний, отче, — признався я йому, — грішний оком своїм, мислями, руками й намірами. Та однаково прости мене, отче.