— У королів завсігди так.
— Чого б то воно?
— А влежуються, як груші.
— Дурний: ждуть чи не воскресне! Ото покладуть у ванькирі й витримують, як окіст вуджений, днів по сорок, а то й по цілих сто.
— І воскресають?
— Хто ж його знає. Видно, воскресали, раз ото так держать.
— А що, пане Зиновію, — присунувся до мене впритул Федір Вешняк, — чи не здається тобі, що покликано нас, аби схоронити не саму королеву, а й усю королівщину з Річчю Посполитою купно?
— Помовч, Федоре, — сказав я йому.
— Та це я так, до слова, поки ото небіжчицю до храму вносять. Та й малувато нас, як поглянути.
Я кинув йому осудливо, щоб мовчав, бо негоже в такім місці теревені правити, а сам подумав, що могло бути нас і більше. Ой, ще й як же більше — тільки гукни!
В самий костьол нас не впущено, бо не тої віри та й чину не того, а відомо: у кожного свій Бог і своя церква; торжества для нас закінчилися без мови вівтарної і співів прощальних, та хлопці мої не дуже тим і переймалися, тільки диво брало всіх, що допущені були до такої високої церемонії, та ще й спроваджені для цього аж он звідки — з самого Чигирина!
— Що б то воно значило, пане сотнику? — допитувалися в. мене козаки, коли ми вже скинули з себе чорні киреї й випили по чарці краківського меду за здоров’я живих і пам’ять небіжчиків. Поки їхали до Кракова, якось нікому не вміщалося в голові, в яку вони честь ускочили, аж тепер збагнули й не могли надивуватися.
— Або ж піде козак угору, або й трясця його маму зна!
— Підеш угору, аж вірьовки тріщатимуть!
— А може, то для паь сотника решпект?
— Як решпект, то сотню б покликали, а то лиш півсотні — та й та не повна.
— Козацького духу бояться!
— Ото й у костьол не пустили, щоб ми свічок їм не позагашували, як дихнемо!
— Не пустили, бо попихачі, а там сама панва!
— Не попихачі, а сваволя!
— Гультяйство!
— Розбишаки!
Жартували самі над собою, переказуючи прізвиська, якими обкладала їх шляхта. Сміх скіфський, варварський, азіатський, диявольський. Сміються над усіма, над собою найперше. Бо вільні душею. Раби не сміються — ті плачуть.
Уже в Кракові почув докладніше про смерть королеви. Гуділо про це все місто. Була в сподіванні. Мала народити ще одного сина королю. В березні виїхала з королем до Литви на лови, бо Владислав не міг і тижня прожити без полювання. Королі завжди ллють кров: коли не на війні, то на ловах. Підскарбій надворний Тишкевич запросив королеву бути хрещеною матір’ю його новородка, і вона згодилася. А це був гріх, бо коли в такий спосіб поєднується святим сакраментом щойно народжене немовля і ще не народжене, то одне з них має заплатити за таке порушення смертю. Так і сталося. Через два дні на полюванні пси вигнали з барлогів двох ведмедів, один з них настрахав королеву так, що вона поранилася об сани і зашкодила плодові. Через тиждень Цецілія Рената народила мертвого сина, а за день і сама покінчила обрахунки з життям. В гарячці несподівано стала співати, чого від неї ніколи ніхто не чув, а тоді рідною мовою своєю німецькою нібито сказала: "О підступний світе, о Цеціліє, о несталий світе! Нема в тобі нічого постійного, що б радувало". По тих словах умерла.
Тепер я думав над тими словами, і видавалися вони мені пророчими.
Ще як брався до Кракова, то мав якісь надії, сам не відаючи, які й нащо, а тут, загубившись серед вельможного панства, повного пихи, мав потоптати найнесміливіші сподівання свої.
До короля не пускано навіть канцлера коронного, то вже що там мовити про козацького сотника, хай і заприязненого в роки відлеглі з Владиславом.
Король знов засів у Лобзові, приймав і відправляв іноземних послів, тоді прикликав сенаторів і секретарів на таємну раду, потім до кінця місяця обсівся лікарями своїми прибічними, бо назбирав за півсотні літ од нездержливого життя цілу купу хворощів.
Я був однолітком короля. Міг би повітати його з початком п’ятдесятого року життя (бо саме в червні Владислав мав день народження), мав і відповідний дарунок для короля — скакуна золотистої масті, якого вів з Чигирина, нікому не кажучи навіщо, видаючи за свого навзаводного коня, хоч так жодного разу й не сів на нього. Мав я що сказати королеві, і не так, мабуть, про плачі, як про сміх, бо коли народ починає сміятися, то в тім загроза найбільша.
Канцлер коронний Оссолінський прийняв мене в своєму краківському домі на Канонічній, але прийняв потаємно, вночі, щоб ніхто не знав і не бачив, виявив мені ласку на радощах, бо щойно заручив свою другу доньку Анну Терезу з сином воєводи серадзького Зигмундом Денгофом, а сина свого Францішека — з донькою покійного воєводи поморського Дзялинського. Вернув од мене хитрого свого носа, сипав пустими словами, зблискував очицями облудно і водночас мовби й ласкаво.
— Радий вітати пана Хмельницького, пане писарю генеральний.
— Всього лиш сотник, пане канцлере, сотник козацький з Чигирина.
— Але ж усе в ласці Божій і королівській. Чом би й не стати панові Хмельницькому знов писарем військовим, а то й вище?
— Сам собі дивуюся: чому не стаю знов писарем щонайвищим?
Так перемовлялися ми, шермуючи словами, мов шаблями, а кожен думав своє, кожен гнув на своє. Я пробував вивідати, чи не допустить мене до руки король, а Оссолінський крутив — вертів, нічого не кажучи прямо, але виходило так, що король недужий і нікого вже тепер не захоче бачити до самої Варшави, а коли там буде, того не відає ніхто; ще виходило, що я все ж маю братися до столиці й там терпляче ждати (чого й від кого?), бо хто жде, той дождеться, але до Варшави не слід вести за собою цілу сотню (я нагадав, що не сотня, а менше півсотні, хоч і зветься півсотнею), таки ж сотню козацтва, од якого завжди множиться сваволя й безчинство, тому взяти з собою лиш обслугу для підтримання належної гідності, а решту відпустити домів.
— Хочемо бачити пана Хмельницького ще й у Варшаві і то конче, — підсумував коронний канцлер, після чого влаштував мені учту, хоч і невеличку, але досить милу для піднебіння, коли сказати коротко.
Так я, взявши лиш Демка та Іванця, помандрував до Варшави, а козаків, наставивши старшим над ними Вешняка, відпустив назад до Чигирина.