Не помагало й те, що Виговський потай од мене за соболі пересилав боярам усі листи іноземних володарів і дяки робили з них списки слово в слово. Дивно, як часом і найтяжчий злочин згодом може бути виправданий історією. Гетьманський архів згорів, розлетівся попелом, а в Посольськім приказі, завдяки зрадливості мого писаря генерального, навіки збереглися списки тих листів, що виправдовують гетьмана Хмельницького.
Султан писав тоді до мене:
"Пихо володарів народу, Месіє, вибраний з могутніх між назареями, гетьмане Війська Запорозького Богдане Хмельницький, дні твої хай скінчаться щасливо. Одержавши височайшого сього листа, аби ти знав, що писання ваше, уписане до нас через одного з визначних ваших людей на засвідчення вашої пошани й щирості, за поміччю Аллаха і глави пророків Магомета дійшло до блаженного порога і міцних воріт наших. Послання се було переложене за османським звичаєм і принесене могутніми нашими візирами і радниками на ступені нашого трону. Наше височайше і світоохоплююче знання проникло в зміст його, і все вами подане до відомості ввійшло в свідомість нашого духу".
Султан обіцяв при потребі військо (хоч не своє, а ханське або молдавське та бея очаківського), і то лиш за те, аби козаки не нападали на його володіння ні морем, ні полем.
Чи донесено се було до царських вух, а чи лякано й далі Олексія Михайловича побусурманенням Хмельницького?
Немало подивувалися дяки Посольського приказу Іванов і Михайло Воложенінов, коли приймали мого посла Силуяна Мужиловського, що його відправив я ще з Києва разом з патріархом єрусалимським Паїсієм. Дяки сказали Мужиловському, щоб він їм, царської величності приказним людям, переповів, о яких ділах він до царської величності присланий і грамоти з ним до царської величності чи словесний наказ від гетьмана Хмельницького і від Війська Запорозького чи є і про віщо з ним наказано. То Мужиловський, твердо пам’ятаючи мою козацьку науку, відмовив, що все скаже самому царю, а опріч, мовляв, царської величності, нікому іншому тих речей об’явити йому незмога. Не помогли ніякі вмовляння і викрути, що, мовляв, посли завсіди все об’являють царської величності ближнім і їх приказним людям, а того ніколи не буває, аби послам царській величності які діла об’являти.
Однак Мужиловський таки домігся свого і був аж двічі прийнятий царем.
Скількох відтоді послів московських приймав я в Переяславі, в Чигирині, в Білій Церкві, скількох відрядив своїх послів до Москви, і пробивалися вони своєю козацькою впертістю аж до царського вуха, та в друге царське вухо турчали бояри застороги всілякі, і святе наше діло ніяк не доходило до щасливого завершення.
Роз’єднати народи можна й за день один, а злучити, возз’єднати не зможеш згодом і за віки цілі!
Історичний діяч беззахисний перед нащадками, тому він і історичний. Його проклинатимуть і ганьбитимуть — і це ще не найстрашніше, бо кого ж не ганьблять на сім грішнім світі? Та найтяжче і найнезносніше — це пуста хвала. Дурна, примітивна, незаслужена. Ті, що хвалять, хочуть звести мене до свого рівня. Нікчемні люди хотіли, щоб я теж став нікчемним. Одномірні істоти хотіли звести мене до одномірності. Не знаючи ні страху, ні риску, ні жаху, ні захвату самі, хотіли, щоб я був теж з ними. Тільки стояти і махати булавою? А не хотіли б ви, щоб я розбивав тою булавою голови і щоб на мене бризкав мозок убитих моєю рукою? Може, то були бризки мозку геніїв, але я вбивав геніїв, бо так було треба для майбуття народу! І завжди так було треба, навіть тоді, коли напивався з горя і віддавав п’яні веління, яких не виконували, ждучи, поки протвережуся.
Вночі тайкома приходив я до вбитих, цілував їм ноги, плакав, просив:
— Простіть мене, многогрішною, я не міг інакше!
Шкода говорити! Завжди хтось повинен спокутувати навіть провини, яких не існує.
Tempori serviendo — зважаючи на обставини.
Мої виграні битви помагали мені утвердити народ, але лякали царських бояр, і ті посилали приграничним воєводам веління не пускати жодного козака в свої землі, аби не проникло туди воровство133 і ворохобництво.
Коли програв битву під Берестечком, знов сполошилося боярство, тепер уже від зрослої сили королівської: як же відбирати в короля козацтво, коли він набрав такої потуги.
Роки цілі тратилися на тяжку зволоку, і хто б зміг усе це перетривати? Я перетривав.
Можна б укласти хроніку пересилки листами, обміну послами, назвати імена, полічити події.
Розповісти, як Мужиловський з патріархом Паїсієм на царських санях їхали до Кремля і вся Москва вийшла їм навстрічу.
Як Вешняк, коли його під Москвою зустрів дяк з приказу і спробував їхати правобіч, сказав, що він посол і не поїде далі, хоч би довелося стояти вік цілий на снігу й на морозі, бо послові негоже триматися сторони лівої. Згодився їхати далі тільки тоді, як покликано ще одного дяка і вони стали обабіч.
Як Грицько Гуляницький зрадив мене після посольства до Москви, куди я посилав його, перескочив до панів, виказав те, що тримав я в таємниці найсуворішій.
Як Тетеря випрохував собі царські грамоти на маєтки, а тоді лякаючись мого гніву і люті козаків, закопав ті грамоти в землю, де вони так і зогнили неявлені.
Як Виговський знайшов пройдисвіта Анкудінова, що видавав себе за сина царя Шуйського (хоч у того ніколи не було синів), дратував ним Москву, виторговував у бояр прихильність для себе, а діло наше знов на рік цілий через се пішло в пролонгацію. Казав я тоді царському посланцеві:
"Як государ нам ту милость покаже, прийме нас в соединение і поміч дасть, тоді все ніщо! Хоч би таких ворів десять було, не зможуть вони государеві нічого зробити, і не буде що государеві їх стерегтися. Не тільки що таким ворам буде він страшний, але й найбільшим царям".
Як після Берестечка мав я знов доводити свою силу, розбивши Калиновського під Батогом, а тоді вже й самого короля замкнувши в голодному обозі під Жванцем так, що шляхта самі вуха відти винесла.
Як втратив я сина Тимоша і не міг втішитися й тим, що вже Бог забрав на той час найтяжчих моїх ворогів Вишневецького, Потоцького і найбільшою крутія і недруга народу нашого пана Киселя.