Він нічого не їв і не пив. Тимко спробував йому підливати в келих, пан Ціпріан мовби й посьорбував, але голова в нього була наче дерев’яна, не брало його ніяке зілля, і ніщо людське не доторкувалося до цього затягнутого в чорний оксамит чоловіка. Такий не розгубиться й на тім світі і мерщій стане продавати свічки, позбирані з покійників. Говорив не про дзиґарі, й не про свою справу, і не про пань, що були в такім захваті від нього, а про гроші й тільки про гроші. Довго жив у Відні й робив якісь важливі послуги дому Фуггерів. Хто такі Фуггери? Славетний банкірський дім, який фінансує всіх монархів Європи. Коли б султан турецький умів домовитися з Фуггерами, то завоював би Європу без жодного свого дикого воїна.
Голова дому тримав усе сімейство, як фараон євреїв у єгипетській неволі. Якось старший син ішов вулицею Відня і побачив, що горить якийсь дім. Там десь у вогні кричала жінка. Він кинувся на поміч, та не порятував жінки і згорів сам. Старий Фуггер зібрав увесь рід і сказав: "Він зганьбив нашу фамілію. Може, це й ліпше, що загинув. Бо діло мало колись перейти в його руки, а тепер видно, що він не розвинув би його, а занапастив. Кидатися у вогонь тільки тому, що там кричить жінка? У вогонь і воду ви повинні кидатися тільки тоді, коли точно знатимете, що там є золото. Воно само порятує вас навіть у пеклі!"
Видати, в пана зегармістра душа була так само раховита, як і в тих його Фуггерів. Він захлинався словами, так ніби ось — ось мав подавитися і проковтнути разом з словами й свої жадібні червоні губи. Говорив латиною, засміченою дурними слівцями "десь", "якось", "щось", та Однаково зачарував пані Раїну так, що вона не могла стримуватися і скрикувала щохвилини: "Ах, Фуггери! Ах! Ах! Ах!"
Забула свої босі ноги і голодране шляхетство. Та дарма. Я міг дозволити собі розкіш попервах не помічати пана зегармістра, але прямодушному Тимкові дико було терпіти поруч з собою таку мертву душу. Він одразу й вигадав кару для пана Ціпріана, домагаючись, щоб той конче навчився їздити верхи, коли вже потрапив до козаків, та ще й до самого гетьмана ясновельможного.
Зегармістрові відмовлятися не випадало, він слухняно залазив на коня, підтримуваний з двох боків пахолками, стремена йому підтягали під саме сідло, він безладно дригав коротенькими ніжками, хилився сюди й туди, а Тимко з реготом хльоскав коня, той зривався з місця учвал, і пан Ціпріан на повнім скаку валився на землю.
Падаючи, не скаржився на Тимка, не біг із звинуваченнями, піднімався, обтрушував сніг з одягу, чепурився, пускав очі під лоба, кривив уста в незбагненному усміхові, розводив руками: якось не втримався, десь не вийшло, щось завадило. А де ж воно оте "якось", "щось", "десь" у нашому жорстокому козацькому світі, де все вимагає відповіді несхибної, де правда ніколи не гнеться, а хіба що ламається разом з чоловіком.
Навіть Тимко вимушений був відступити від пана Ціпріана і взявся за Мотронку. Намовив її скакати в степ верхи на конях, і вони летіли в сизу імлу без супроводу, без сторожі, аж я мав тривожитися і, може, й самому кинутися слідом за ними, однак стримувався. "Вернеться, — думав спокійно про Мотрону. — Вернеться — і тільки до мене".
Сказав тільки Тимкові, щоб брав з собою сотню, бо може напоткнутися на орду або якийсь чамбул заблуканий.
— Мене орда знає! — безжурно відповів Тимко.
Але за два дні Мотрона не захотіла більше їхати в степ і поскаржилася мені, що Тимко змушував її до давньої, ще дитячої їхньої забавки з ворітьми. Під’їхавши на коні під ворота, вхопитися за верхню болону руками і так зависнути, а коня тим часом джури проведуть назад у двір і поженуть крізь ворота, так щоб вона скочила в сідло, коли кінь опиниться під нею. Мотрона призналася, що примушував її до цього Тимко ще в Чигирині, коди приїхав торік з — під Львова, тепер знов узявся за своє вже тут, в Суботові, пані Раїна спробувала йому вимовляти, то він розреготався:
— Може, ви, пані Раїно, хочете зі мною побавитися?
Так і зродилася поголоска, ніби Тимко був безецний до пані Раїни.
Я мав би нагримати на сина, та щось мені заважало, мовби несміливість чи сором. Сказав тільки Тимкові:
— Ти вже вчив би того зегармістра свого.
— Навчу! — зухвало скинув головою Тимко. — Вже я його навчу, — ноги кроковкою! Дибун нікчемний, душа дерев’яна!
Міг я тільки позаздрити такій силі ненависті. Гетьман не може давати волю своїм почуттям. З найзапеклішим ворогом вимушений обійматися, коли того вимагає держава. Так було в мене з паном Киселем, що переслідував мене упродовж життя всього, невідчепний, як чорна тінь. Тому якийсь зегармістр мав видаватися вже й не зловісним, а хіба що смішним, а то й жалю гідним. Коли б же відав я, що чоловік цей спричиниться до найбільшого нещастя в моїм житті!
Увага моя роздвоювалася між справами гетьманськими, якими задавлював мене Виговський, і Мотронкою, тож на зегармістра, властиво, не лишалося ні часу, ні сили, та цього чоловіка наділено властивістю пхатися в очі щокроку, і вже починав я розуміти дратівливість свого сина.
Пан Ціпріан нагадував павука. Обплутає будь — яку муху. Хоч як вона борсається, дзижчить, і просить, і плаче, він собі знай плете й плете павутину, мотає нестомно, вперто, з катівською байдужістю, не зупиниться, не перепочине, не знає втоми, чужий співчутливості, безтривожний, часом і безінтересовний, бо й не голодний, і лишить муху в павутині, так і не доторкнувшись до неї, забуде геть, хай висохне на порох, але так треба, бо для цього він пущений на світ і має сповнити своє призначення.
Я не знав, чи він їсть, чи спить коли — небудь, чи справляє людські природні потреби. Міг зустріти його о будь — якій порі. Тинявся по дому й по двору, як і я в моїм безсонні, стежив за зорями, укладав гороскопи, перечитував календарі і знай мовив про Фуггерів. Коли б був нашої віри, то замінити міг би своєю нестомністю, певно, й самого Виговського. Та на письмі знався не вельми, наша ж мова в його устах була й геть скалічена, тому, як вже казав, послуговувався латиною, теж не вельми добірною.
— Пан гетьман теж якось не спить? — стрічав він мене своїм дивним белькотом. — Розумію, розумію. Клопоти державні, а в мене десь небесні. Доля й недоля людини, смерть і життя взнаються залежно від бігу зірок. В зірках записано, врешті, все. Добрі й злі часи, сприятлива пора на те й на се, десь на сівбу й прищепи, а десь на пускання крові виборне, добрий час на ліки через конфакти, добрий час на ліки через трунок. Врешті, Сатурн і Марс так посилилися нині, що ледь завдяки Юпітеру їхня злість може бути стримана. Чи ж я сподівався опинитися в гнізді самого Юпітера якось? Пан гетьман цікавився календарями польськими? Вони навіть ліпші за європейські. Десь маю вже календарі Адама Рузги, Матеуша Орлінського, Дам’яна Паєцького, Себастяна Стриєвича і Миколая Журавського, астролога самого його королівської мосці Яна Казимира. Чи чув коли — небудь пан гетьман, як висміювано професора астрономії академії замойської Станіслава Невєського? Казано десь так: "Не вгадає пан Невєський, що сподіє пан небеський!" Якось смішно, правда? Маю презент для ясновельможного пана гетьмана. Календар краківський настінний Міколая з Шадка. З гравюрами. Друк десь дивовижний. Смак і вишуканість.