Ох, моя найдорожча дитино! Готов був ухопити її отут в обійми при всіх, цілувати й милувати, і ніхто б з мого товариства не докоряв мені за те, бо ж так зуміла присадити пихатих ланів, як ніхто з нас, однак мав гамувати свою козацьку душу нестримну. Смяровський, мабуть, найвитриваліший з усіх комісарів і на всі наші норови й на табаку чорну Мотрончину сказав, що по дорозі до Переяслава, беручись по волостях тогобічних і сьогобічних, бачили вони, мовляв, тлуми хлопства, які мордували полонених шляхетських, топили в ополонках, обливали водою на морозі, прохромлювали вилами, обстругували живцем ножаками, та як же це так? І Кисіль, прочхавшись і відсльозившись, мерщій скинувся і додав, що й у Києві, як. йому сказано, йде мордування невтримне на людях нобілітованих або ж таких, що до них горнулися.
— Отже ж брешете, панство вельможне! — тихо, але так, що всі чули, мовив я їм. — Невинних забивати ні я, ні хто інший не казав ніколи! Хоч і те кажучи, що в нашій землі вільно нам рядити. Наша ж бо земля. Дав нам Бог те й понад те — шаблями нашими й смертями нашими. Шкода говорити! Коли станете тикати мені в ніс милосердям і згадувати про звірства, то нагадаю вам і ваші звірства, Вишневецького й Потоцького. Хіба не здирали шкіру з нас і не набивали соломою? Було. Все було. Та тепер не дамося вже більше. А щоб показати вам нешкідливу брехню вашу, то велю приставити до Переяслава невольників кодацьких і барських, і побачите, що всі цілі й здорові. І коли буде добра згода війська мого, то й передам усіх вам цілими.
Душа в мені перевернулася й збунтувалася від тої брехні Смяровського й Киселя. Згадав свої битви криваві, невідомість і непевність, перед якою ставали в степах, під Корсунем, на Пиляві, згадав кров нашу й сльози матерів і дітей і вже не міг повстриматися. Там були битви, звитяги, вікторії, а тут підіймався дух народу всього, той дух пойняв мене й поніс удалі захмарні, і що йому були якісь там комісарики, пани й підпанки.
— Ну ж бо посидьте та послухайте, панове, а я розкажу вам свою казочку, — мовив я. — Ви принесли мовби й прегарні пропозиції від короля. Та чи можливо їх прийняти, чи неможливо? Ось вам казка на те. Давно, кажуть, жив селянин, дуже маєтний, усі заздрили йому. У нього в домі був вуж, що нікого не кусав. Хазяї усе давали йому молоко в діру, і він часто лазив поміж родиною. Одного разу дали маленькому хлопчакові, хазяйському синові, молока. Приліз і вуж і став хлебтати з горнятка, хлопець ударив його ложкою по голові, і вуж укусив хлопця. На жалібний крик дитини прибіг батько, і вуж устиг сховати в нору голову, а хвоста не встиг. Батько відтяв йому хвіст. Хлопець умер, а вуж зостався калікою і не виходив з нори. Незабаром хазяїн дуже збіднів, побіг до знахарів і став питати: "Скажіть мені, чого се давніше було в мене багато волів, корови щедро доїлися, кобили гарних лошат приводили, вівці пишну вовну мали, на пасіці роїлась бджола; бували й гості, і я мав чим помогти бідним. Усякого добра було доволі, та ось за скільки років усе розлізлося, і я став біднішим од усіх, хоч як роблю, а проте ніщо не йде мені на користь, що день — то гірше. Скажіть, чи не можна мені помогти?" Знахарі йому відповіли: "Поки ти гарно обходився з своїм вужем, він брав на себе усі нещастя, що загрожували тобі, а тепер, коли пішло ворогування, всі біди впали на тебе. Коли хочеш знову щастя, погодься з вужем". Жінка понесла вужеві молока, але вуж молоко з’їв і втік. Тоді хазяїн став закликати його на дружбу. "Даремно ти заходишся, — відмовив вуж. — Як погляну я на свій хвіст, — одразу вертається пересердя, та і ти як згадаєш про сина, зараз закипить у тобі обурення. Через те досить дружби. Живи ти в своїм домі, як тобі любо, а я житиму в своїй норі".
Ось так і в нас. Був час, коли у великому домі Речі Посполитої козаки відвертали від королівства ворогів, а шляхта не сердилась, коли й ми іноді сьорбали з одного горнятка. Тоді наше військо йшло завжди купно і завжди тріумфувало. Коли ж шляхта стала порушувати нашу волю і бити нас по голові, а ми стали кусати, то пішло пересердя, і тепер нема злагоди. Нехай Річ Посполита зречеться всього, Що належало до князівств землі руської, нехай віддасть усю Русь до Володимира, і Львів, і Ярослав, і Перемишль, щоб ми відвертали ворогів од королівства. Та я знаю: коли б у Речі лишилося усього сто панів, то й тоді вони не пристали б на се. І козаки, поки матимуть зброю, теж не відступлять од свого права. А де козаки, там і я, гетьман їхній. Ось як воно, панове. Шкода говорити много! Був час трактувати з нами, коли мене Потоцькі шукали, гонили за Дніпром і на Дніпрі. Був час по жовтоводській і корсунській іграшці, був під Пилявцями і під Старокостянтиновом! Був, нарешті, під Замостям і коли я від Замостя шість тижнів ішов до Києва. Тепер уже часу немає! Я вже доказав, чого не думав зразу, і докажу далі, що задумав! Виб’ю з панської неволі народ руський весь! Перше я за шкоду й кривду воював — тепер буду воювати за нашу православну віру! Пощо ломити голову над реєстрами, писати стільки й стільки? Скільки нас стане — стільки й буде. Не стане сто тисяч — буде стільки, скільки схочу! Вже я по полках обіслав, аби коней годували і в дорогу готові були — без возів і без армати, бо знайду те все, як знайшов під Пилявцями! Хто б з козаків один хоч узяв віз на війну, скажу йому голову стяти, не візьму й сам з собою нічого, хіба що юки та сакви. Ви мені пером перекреслювати все будете, а я шаблею з вами розправлюся. Ото й уся комісія ваша! А на сьогодні кінець мовам, бо ще маю бути в гостині в мого товариша сердечного, генерального обозного Чарноти!
При сих словах гостро глянув я на Киселя, та в його очах драглистих, як холодець, хоч би тобі що здригнулося. Ну, то й гаразд!
Мав Кисіль нахабство аж таке, що другого дня, ще я й не прокинувся як слід після вчорашнього, прислав до мене брата свого Миколая й князя Четвертинського, і ті стали просити визначити час для розмов з комісарами. А щойно перед цим прискочили до мене гінці з вістю, що на Поділлі якийсь Стрижевський захопив Бар, стривожив цілу Україну й до війни побудив. Фурія мною опанувала, не міг і бачити цих панків перед очима. Сказав їм: "Завтра буде справа і розправа, бо тепер я п’яний од вістей і семиградського посла відправляю! Скажу коротко: з тої комісії нічого не буде — тепер війна, війна мусить бути, яку ви ж і починаєте знову! Хотів вернути вам невільників ваших — тепер шкода о тім і говорити! Бог мені то дав. Пущу їх, коли вже жодної зачіпки на війну не буде з вашого боку. В моїм Поділлі кров християнська ллється. Я вже казав туди полки мої рушити і живцем усіх винуватців шляхетських до мене привести. В тих трьох або чотирьох неділях виверну вас догори ногами і потопчу так, що будете пщ моїми стопами, а на останок вас цареві турецькому в неволю віддам! Король королем нехай буде, таким, щоб і карав, і стинав шляхту, дуків і князів — аби мав волю: згрішить князь — урізати йому шию, згрішить козак — те саме вчинити. А не схоче король вільним королем бути — як ся йому видить. Скажіть те панові воєводі брацлавському і панам комісарам: грозять мені, ніби Ян Казимир наймає проти козаків велике військо у шведів, — і ті мої будуть. А хоч би не були, хоч би їх було п’ятсот і шістсот тисяч — не зможуть руської і запорозької моці. Правда те, що я лихий, малий чоловік, але мені то Бог дав, що я єсмь єдиновладцем і самодержцем українським! Ідіть же з тим! Завтра справа і одправа!"