Я ладен був розчулитися до сліз, обійняти всіх дітей своїх, бо козаки — завжди діти у свого батька гетьмана, але щось мені заважало, якесь тяжке передчуття гнітило серце, моя рука звично підносила догори гетьманську булаву, а очі насторожено блукали по лицях, погляд шукав чогось знаного лиш йому і ось знайшов, натрапив, вирвав з тисячі розкричаїгах радісних лиць одне, молоде, гарне, добре й зичливе, та якесь мовби й не своє, розгублене й стривожене. Мій Демко. Осавул генеральний. Чоловік найдовіреніший. Не квапився мерщій до мене, не підскакував, не вспокоював самим своїм виглядом, а ховався за Чарноту, так ніби щосили прагнув дотримувати військового чину.
Я махнув йому булавою, підкликаючи до себе ближче. Він під’їхав, але й тепер випустив наперед себе Виговського.
— Пане Йване, — сказав я писареві, — бачиш, який тихий та Божий генеральний осавул? А дай — но йому місце!
Демко був тепер поруч зі мною.
— Чом се ти такий, наче тебе чорти в терниці тіпали? — поспитав я незлобиво. — Чи перепив з Чарнотою?
— Батьку, лихо, — прошепотів Демко,
— Що?
— Нема пані гетьманової.
— Що мовиш? Кого нема?
— Пані гетьманової Мотрони. В Чигирині нема.
— Ти що? Де ж вона?
— Сховала пані Раїна.
— Як сховала? Де?
— А чорт її маму знає!
Я мав би ввігнати в землю свого коня і провалитися разом з ним. Натомість мав до дна випити чашу безсилля й приниження. Ще було не пізно, ще міг завернути коня і не їхати туди, куди їхав, не бачити Чигирина, не бачити зміїних очей пані Раїни, хай проклята буде й зневажена навіки! — однак не зробив і цього, їхав далі, уперто й безвільно, навстріч своїй Найбільшій поразці й ганьбі.
Чарнота вже знав про моє лихо, затряс кулацюрою, розсунув вуса на весь степ:
— Одне твоє слово, гетьмане, і я переверну всю Україну, а знайду все живе і мертве!
— Україну ти перевернеш, — сказав я йому спокійно. — А чи перевернеш жіночу душу?
А сам подумав: це ж не пані Раїна сховала Мотрону — вона сховалася сама. Мати для неї дорожча за мене. Та й не мати, а якась примха, забобон, вибрик.
В’їздив у Чигирин в сяянні слави й величі, але не помічав блиску і святковості, а бачив те, що мало б ховатися від звеселеного гетьманського ока. Звідкілясь набралося повно старців на моїй путі, але не тих, що з кобзами піднімали люд за Хмельницького, а нікчемних торбохватів; якісь жалюгідні обірванці, мали тільки подобизну людську, були мовби давно вмерлі, але вперто жили далі, і це сприймалося як знущання після всіх смертей, які мені довелося бачити й пережити. Сироти бігли за мною, ніби відчувши мою безсилість і безпорадність, жорстоко потішалися з цього, канючили верескливими голосами: "Грошика! Грошика!" Священики в золотих ризах вийшли, заступили мені золотою стіною дорогу, і я мусив або ж зупинитися, або ж повернути коня з площі на ту вулицю, що вела до мого дому, вони ніби штовхали мене до моєї ганьби, і я безсило піддався їм і поїхав понуро туди, де мене ніхто не ждав.
Не було то вимріяне повернення.
Вважають, ніби привабливість влади ще й у тім, що вона, як і свобода, дає змогу і право вибору самотності. Я не хотів цього вибору! Хіба ми не тимчасові на сім світі? Навіщо приходимо, і як маємо жити, і чи всіх терзає сумління, і чи кожен з нас спроможен поєднати свою душу ще з чиєюсь? Я мав і не мав такої душі; Який я тоді був безмежно самотній, попри всі натовпи, приязні обличчя, гуки, стрільбу, вівати! Довкола тільки порожнеча, і в душі теж порожнеча. О, коли б Мотрона опинилася поруч, щоб зрозуміла мене і втішила, щоб стрілися наші очі, повні жаги, безмежно жадливі, щоб я прозрів її усю. наскрізь, а вона мене! Марні сподівання. Весь світ насміхався з мене, і не було рятунку. Де порятунок, в чім? В просторах, в неосяжних далях, в безкраях, в ширянні духу, що оберігає цільність і досконалість, де не було любові, отруєної лжею, де буде все правдиве й чисте, як во дні сотворіння світу?
А сам навертав коня до свого двору, сподіваючись без надії, тішачи себе, як мала дитина, нездійсненним, хоч і знав уже, що ніколи не розщедриться для мене життя дарунками, а зустрічатиме тільки ударами, щораз болючішими й безжальнішими.
Все було як і тоді, після Жовтих Вод. І двір повен люду, і діти мої дорогії, ще й Тимко поспів навстріч батькові, і ґанок знайомий, і вікна розпрозорені, як її очі, як оті очі, до яких я стільки йшов і прийшов і яких тепер не побачу… Не було тільки пані Раїни на ґанку, не скрикувала біло, не з’являлася, не стрічала, я бив ногами двері одні й другі, Тимко помагав мені, малий Юрко насилу встигав за нами, Катря відстала, усунулася від чоловічих гнівів, ніхто не виходив нам навстріч. Тимко помуркував співчутливо й трохи насмішкувато, — аж тут нарешті з’явилося перед нами щось чорне, поморщене, виблідле й кисле, як сирівець, і заступило дорогу, перехрестило двері, як розп’яття.
— Маєш, гетьмане, — муркнув Тимко. — Вже пані Раїна обставилася в твоїм домі якимись уршулинками73.
— Де пані Раїна? — гукнув я в оту закислість, мірячись відгорнути її з — перед себе і йти далі, добиратися до найдальших сховків свого дому, щоб знайти оту кляту кобіту, що зготувала мені таку кривду й безчестя.
— Пані Раїна молиться, — проблямкало у відповідь не знати чи й голосом людським, чи пекельним якимсь, і тут моє терпіння урвалося і я вхопився за шаблю.
Молиться! Весь народ молиться за мене, за моє заступництво, за славу мою і моє серце, а в моїм домі моляться проти мене! Хто, і чому, і як сміє!
Я прибрав з путі оту нікчемну перепону, щоб видобути пані Раїну коли й не на розтерзання, то хоч для того, щоб сказати їй усе, що мав би сказати, та вона сама стала переді мною, вся в чорному, бліда, з твердим, несхитним поглядом, і я безрадно опустив руки, Кивнув, щоб полишили нас удвох, глянув на пані Раїну. Закутана в чорне, сувора, висмукла, схудла, змарніла, може й вистраждана. Чом би то? Тоді, після Жовтих Вод, стрічала мене вся в білому, радісна й піднесена, може, сподівалася, що розіб’ють мене коронні гетьмани і шляхетська кров її доньки не зіллється з моєю хлопською кров’ю? Тепер не мала на що сподіватися, тож і зодяглася в жалобу по своїх надіях?