— А глянь-но, бічо, хто там прийшов! — сказала бабуся, підкладаючи дров у камін.
Я виглянув у вікно. На балконі стояли Іліко та Іларіон і струшували з себе сніг.
Я відчинив двері й запросив гостей до хати.
— Здоровенькі були! — привітався Іларіон, кинувши в куток новісінькі лижі.
— Де ти їх узяв, Іларіоне? — спитав я.
— Де не взяв, то взяв... Хіба ти завтра не збираєшся до школи? А за ніч снігу випаде по шию... Ану приміряй, чи підійдуть.
Я обійняв Іларіона й поцілував його, потім благально глянув на бабусю. Бабуся кивнула головою, всміхнулася й пішла до комірки, яку чомусь називала "касою".
Ми підсіли до каміна, а тим часом бабуся вийшла з "каси", несучи в руці пляшку горілки та дві чурчхели25, а в пелені яблука та груші хечечурі.
— Ну, навіщо це, Ольго? Їй-богу, даремно ти турбуєшся. Ми просто так зайшли, погомоніти,— сказав Іларіон і взяв від бабусі пляшку.
— Коли так, кацо, я віднесу назад,— сказала бабуся.
— Ну, що ти базікаєш, Іларіоне? Як не хочеш, не пий, а за інших не розписуйся! — гаркнув на нього Іліко і схопив головешку.
— Що, ти п'єш горілку? — спитав Іларіон, і його обличчя стало таке, наче більшого дива він зроду не бачив.
— У таку холоднечу не те що горілку, а й термометр проковтнеш, аби тільки градуси були,— сказав Іліко й налив горілки.— Ну й зима цього року. Холод просто скажений...
— Одубіти можна! — сказав Іларіон, теж налив, вихилив і скривився, потім понюхав рукав, укусив яблуко й, наче жуючи жуйку, зауважив: — Ці яблука, дорога Ольго, восени такі кислі, що коли свиня покуштує, то з прив'язі зірветься, а тепер чому вони такі солодкі стали?
— Тебе тільки почастуй горілкою, і на язиці в тебе ткемалі26 стає варенням! — відповіла бабуся.
Випили по другій. Потім по третій, по четвертій.
— Сьогодні наш листоноша заходив до мене...— мовив Іларіон.— Приніс сповіщення про загибель сина Герасіме. Я, каже, не зможу йому сказати, скажи ти...
— Ой синку ж мій, синку! Нещасна твоя мати! — заголосила бабуся, схопившись за голову.
— Загинув у Керчі, бідолаха...— вів далі Іларіон.— Сьома похоронна в нашому селі...
— І ти сказав Герасіме? — спитав я.
— Чи ти, бічо, здурів?! — гримнув на мене Іліко.— Та цією звісткою він зруйнував би сім'ю!
— Боже, зруйнуй сім'ю того нелюда Гітлера! Вигуби все його кодло!.. І як носить його земля після всіх моїх проклять!..— тужила бабуся.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Що збираюсь робити? — перепитав Іларіон і дістав з кишені друкований папірець, довго розглядав його, а потім раптом кинув його в камін. Спалахнуло полум'я і на мить освітило Іларіонове обличчя. По його щоках скотилися дві великі сльози.— Так буде краще, синку. Якщо з божої ласки хлопець живий, він дасть про себе знати. А як ні — нехай чекає батько... Людина живе надією... Тільки ж ти про це нікому не проговорись! Чуєш?
— Чую,— відповів я.
— Ольго! — долинуло з подвір'я, потім хтось піднявся сходами на балкон, обтрусив сніг.
До кімнати зайшов наш сільський агітатор Георгій Вашакідзе.
— Добрий вечір вам! Даруйте, що так пізно, але справа у мене невідкладна!
— Здоров був, агітаторе! — відповів Іліко й налив горілки.
— Прилаштовуйся біля каміна, синку! — запросила бабуся.
— Ну, що скажеш нового, агітаторе? Як ідуть справи на фронті? — спитав Іларіон.
— Справи на фронті йдуть непогано. Наступ противника зупинено. Гітлерівський план блискавичної війни провалився!
— Таж про це писалося в січневих газетах, а тепер уже лютий... Ти щось нове скажи!
— Нове? Справа у мене до вас серйозна. Слухайте!
— Починай! — сказав Іларіон.
Агітатор кашлянув, підвівся й почав так, наче виступав на багатотисячному мітинзі:
— Товариші! Соціалістична Батьківщина в небезпеці! Підступний ворог своїми кривавими лапами намагається задушити нашу країну! Наша доблесна Червона Армія веде героїчну боротьбу проти фашистської зграї...
— Чого ти торочиш, непутящий, по-газетному! — перебив агітатора Іліко, втративши терпіння.— Скажи прямо, чого ти хочеш?
Агітатор збентежився.
— Ну, кажи, кажи, чого тобі треба!— підбадьорив його Іларіон.
— Та ось подарунки для червоноармійців збираємо, то, може, й ви чимось допоможете?..— сказав агітатор і з такою полегкістю зітхнув, наче зняли у нього з шиї зашморг.
— Отак би й сказав, синку, а то почав читати цілу доповідь...— зауважила бабуся.
— А які подарунки думаєте посилати? — спитав Іліко.
— Всякі: фрукти, теплий одяг, рукавиці, шкарпетки — хто що може... Сьогодні четвер, а в понеділок від імені нашого села піде на фронт цілий вагон подарунків. Коли щось виділите, несіть сюди, до Ольги. А завтра зайдуть наші хлопці й заберуть,— сказав агітатор і пішов.
Ми довго сиділи мовчки — мабуть, кожен думав, що б таке подарувати червоноармійцям.
Тишу порушив Іліко:
— Якого нажив я добра? Ніякого! Маю лише бурку, що он висить за дверима. Встань, Зуріко, неси її сюди!
Я здивовано глянув на Іліко.
— Чого ти вилупив очі? Неси! Світ не провалиться, якщо такий, як я, старий шкарбан не носитиме бурки. Я, синку, легко обійдуся цією ватянкою. Та й до весни недалеко...
Я вийшов на балкон і заніс до кімнати майже нову чорну бурку, ту саму бурку, якою Іліко вкривався, яку беріг як зіницю ока і якої не позичив навіть Іларіонові на його весілля, боячись, щоб не зіпсував.
— Хай буде у вас... Прийдуть хлопці — віддайте,— сказав Іліко, не дивлячись на бурку.
— Що я скажу тобі, Іліко Сліпака: ганьба богові, що позбавив тебе ока! Я-то знав, що в тебе золоте серце, але не думав, що в цих висхлих грудях лежить такий самородок,— сказав Іларіон і почухав потилицю. Потім він занепокоєно засовався на стільці й раптом схопився і, сказавши: "Я зараз прийду", вискочив з кімнати.
— А я знаю, куди він побіг! — усміхнувся Іліко й приліг.
— Куди? — спитала бабуся.
— Ну, звісно, додому! Хіба ти його не знаєш? Зараз він мені на зло принесе найкраще, що є в його домі. Та хіба я не знаю, який то голодранець?!
Не минуло й п'яти хвилин, як Іларіон відчинив двері, пройшов у куток і поставив поряд з буркою Іліко свої новісінькі, ще не взувані чоботи.
— Ти що, з глузду з'їхав, нещасний?! — вигукнув Іліко.
— Вставай, діду, ти ж не збираєшся тут ночувати! — відповів Іларіон і мовчки пішов до дверей.