— Здрастуй, Іларіоне!
— Здоров був, Зурікело! Чого треба було спозаранку тому Сліпаці?
— Просто так зайшов!
— А все-таки, що занесло того дідька?
— Вина хоче. Піди, каже, до Іларіона, нехай позичить або й продасть три пуди.
— А миш'яку він не хоче?
— Ні, тільки вина.
— Ну, такого вина, щоб поїти того навіженого, у мене немає!
— Усе-таки жаль його...
— А він нас пожалів, коли підсунув перчений тютюн? А телеграма із співчуттям?
— Це правда!
— Отож і не проси мене!
— А знаєш, що він сказав?
— А що?
— Коли, каже, Іларіон відмовить, ти позначиш чурі з найкращим вином, а я його опівночі випорожню...
— Он воно як! Ну, Зурікело, тепер мені потрібна твоя допомога! Зроби мені послугу, і я тобі по-царському віддячу!
Увечері я сидів у Іліко і торгувався за тютюн.
— Даю тобі дві жмені, більше не маю!
— Що? Хочеш, щоб я задурно позначив тобі чурі?
— Ну, чорт з тобою, хай буде чотири!
— Десять!
— Чотири!
— Десять!
— Та десятьма жменями ти себе погубиш, шибенику! Згниють легені! Сам я, бачиш, курю тільки для того, щоб не пухли вуха.
— Не журися за мене!
— П'ять!
— Ні жменею не поступлюсь! Або давай десять, або я зараз же піду до Іларіона й розкажу йому все!
— На, бодай би луснула твоя ненаситна утроба! — вилаявся Іліко й висипав переді мною десять жмень тютюну.— Тільки підеш зі мною і допоможеш!
Після півночі я й Іліко лежали під проламаним тином біля Іларіонового марані21. Трава була мокра від роси.
— Апчхи!.. Апчхи!.. Апчхи!..— чхнув я тричі підряд.
— Щоб ти не виріс більший! Такий здоровило, а не даси ради своєму носові!— розсердився Іліко і штовхнув мене ліктем.
— Он той чурі, тридцятипудовий, бачиш, палиця застромлена,— прошепотів я Іліко.
Іліко просунувся в проламану в тину дірку й показав рукою, щоб я ліз за ним. Я взяв під пахву бурдюк і поповз слідом.
— Ну, почали! — звелів Іліко й подав мені сапу.
Ми працювали нечутно й швидко. Через п'ятнадцаять хвилин показалася кришка чурі.
— Відкривай! — сказав Іліко й почав готувати бурдюк. Горло чурі було таке широке, що ми обидва вільно пролізли б усередину.
Я підняв кришку. Іліко засунув голову в чурі і раптом загарчав, мов собака:
— Що це? Чурі порожній!
— Ну що ти, Іліко. Він просто неповний. Ти глибше заглянь! Іліко просунувся в чурі по плечі, а я стояв позаду.
— Ах ви ж злодюги! — несподівано зарепетував Іларіон, стрибаючи з обвитої плющем груші.— Стій, стрілятиму!
— Мерщій рятуйся! — крикнув я, хапаючи Іліко за ноги, але той вислизнув і сторч головою шугнув у чурі.
— Хто ти? Признавайся, а то тут тобі й амінь! — схопив мене Іларіон.
— Це я, Іларіоне! Не вбивай мене! — заблагав я тремтячим голосом.
— А де другий?
— Не знаю!
— Кажи, а то рішу!
— Не знаю, дядьку Іларіоне!
— Хто він?!
— Не знаю!
— Як це не знаєш, ви ж були разом!
— Не знаю!
— Зараз же замаж цей чурі, поки я з тебе душу не витряс, а потім я з тобою ще побалакаю! — сказав Іларіон і вліпив мені такого ляпаса, що замість передбаченого за планом пхикання у мене вихопився одчайдушний вереск.
Я мерщій поклав на вінця кришку, пригнітив її великим каменем і, взявши сапу, вже хотів був засипати чурі землею, як раптом він заговорив, мов чарівник:
— О всемогучий боже, нехай розступиться земля й поглине всіх шахраїв, негідників, пройдисвітів і лукавців! Пошли ти, владико небесний, грім і блискавку на голови Іларіона Шеварднадзе та Зуріко Вашаломідзе, що так пошили мене в дурні!
— Агов, хто там? Кажи, а то розтрощу голову! — крикнув Іларіон, просуваючи в чурі дуло рушниці.
— Це я, Іліко. Прийми рушницю, Носачу, не бери гріха на душу!
— Стерво ти, а не Іліко! Чого тобі треба в порожньому чурі?
Я аж душився зо сміху.
— Іларіоне, живим мене ховаєш? Побійся бога!
— А чого мені його боятися? Коли запакую нечисту силу, бог ще й подякує мені!
— Випусти, Іларіоне!
— Піди, Зурікело, розбуди сусідів, нехай побачать, який у мене в чурі одноокий борсук сидить!
— Іларіоне Шеварднадзе! Не ганьби мене перед усім селом! Досить, що я задихаюся в цьому гнилому чурі! Годі жартувати!
— А я не жартую! Зараз закупорю чурі і через місяць гнатиму з тебе горілку!
— Та кому потрібна вигнана з нього смердюча горілка? Ще потруяться люди! — сказав я.
— Зурікело! Продав мене, мов ту козу?
— А хто дав мені перчений тютюн і послав телеграму із співчуттям? Сиди там тепер і дихай сіркою!
— Ну, випустіть же мене, іроди кляті! Свої останні дні доживати мені в чурі, чи що?
— Не бійся, дідько тебе не візьме! Ти все своє життя сидиш у чурі, не знаючи, що діється на світі, а тепер тобі незручно? — кепкував Іларіон.
— Випустім його, шкода людини! — сказав я.
— Що ж, можна й випустити, тільки хай голосно крикне: "Я стерво!"
— Згоден? — спитав я Іліко.
— Стерво я, стерво! — вигукнув Іліко приреченим голосом.
Вилізши з чурі, він так глибоко вдихнув вологе нічне повітря, наче був членом екіпажу підводного човна, що повернувся з тривалого плавання. Потім узяв бурдюк і, зігнувши вказівний палець, сказав:
— Що ж, ваша взяла, скоряюсь.
Потім обернувся і, щось бурмочучи, пішов до хвіртки.
— Ти куди, невдячний! Не хочеш благословити нас? — спитав Іларіон.
— Хай благословить вас бог, дякую красно, вельми пошанували мене! — сказав Іліко.
— Та не так, вином! А відкопай, бічо, оцей чурі! — звелів мені Іларіон, показуючи на повний чурі.
Перш ніж узяти в руки сапу, я дістав тютюн, що його дав мені Іліко, й почав крутити цигарку.
— Не кури, Зурікело, тютюн перчений! — застеріг мене Іліко.
До останніх півнів над Іларіоновим чурі чулися тости, голосні поцілунки і пісня:
Три брати, три гурійці
У полі працювали.
Робота в них кипіла,
Гей, весело співали...
Уранці я й Іларіон, заточуючись, тягли додому Іліко і повний бурдюк вина.
Сторож
Якось я повертався з школи навпростець через чайну плантацію. Ізабелла22 вже дозріла і спокусливо дивилась на мене з дерев, Я не втерпів, повісив сумку на сучок і вмить опинився аж на верховітті. Виноград це пречудовий! Городяни кажуть, що ізабелла відгонить блощицями. Не знаю — блощиць я ніколи не куштував, але якщо вони й справді такі смачні, то хвала блощицям! Спершу я ковтав ягоди цілими, а коли заморив черв'ячка, почав випльовувати шкірку.