Уставши рано-вранці, ми розподілили між собою обов'язки: я скребницею причісував Пакізо, Іларіон напував її розсолом, Іліко запихав у рот свіжу траву, а бабуся теплою водою розтирала її ослаблі коліна. Десь о другій годині дня вичищену, вичепурену й роздуту, мов бурдюк, Пакізо вельми урочисто вивели з двору, як виводять стару дівку, виряджаючи її до далекого жениха.
— Ой, верніть її! — раптом заметушилася бабуся.
— Що таке, Ольго? — здивувався Іліко.— Насилу пішла корова, хіба можна тепер зупиняти її?
— Видоїти забула! — сказала бабуся.— В дорозі молоко буде її мучити!
— Несіть мерщій давильню! — гукнув Іларіон.
Я побіг додому і приніс чайну склянку. Бабуся, Іліко й Іларіон цілу годину по черзі доїли Пакізо. Я стояв перед нею і тримав її за роги, щоб не впала.
Нарешті наповнили склянку пінистою рідиною і передали мені.
— Розділимо, коли повернемося,— вискалив зуби Іліко і смикнув за налигача.
Коли минули село й вийшли на широке шосе, Пакізо опустилася спершу на одне коліно, потім на друге і жалібно заревла.
— Ач яка набожна! Уже молиться! — дорікнув їй Іліко.
— Хай перепочине! — сказала бабуся.
— Так ми не тільки до вечора, а й за тиждень не дійдемо! Може, понести її на плечах? — пробурчав Іліко.
У Пакізо були явні ознаки непритомності.
— Дай їй понюхати нашатирю! — звернувся до мене Іларіон. Я плеснув у ніздрі Пакізо нашатирю. Вона відстовбурчила вуха і по-коров'ячому чхнула.
— Іларіоне, ріж їй вухо, а то ще спустить дух! — сказав Іліко.
— А чи піде в неї кров? — засумнівався Іларіон і садовим ножем різнув по вуху.
Пакізо зірвалася на ноги й побігла.
— Ану, хто молодший, біжіть за нею! — скомандувала бабуся. Ми погналися за Пакізо. Я перший добіг до налигача, що тягнувся по шосе зигзагом, і вже нагнувся, щоб схопити його, як раптом почув крик Іліко:
— Не тягни, а то впаде! Біжи за нею так!
Тягти за налигач не було потреби. Пробігши метрів двадцять, Пакізо зупинилась, помочилася, понюхала землю і знов лягла.
— Якщо вона всю дорогу робитиме калюжі, то в неї зовсім западе живіт, і хто тоді прийме її на заготівлю? — спитав Іліко.
Пакізо заплющила очі.
— Ножа, Іларіоне! — знов закричав Іліко.
Тепер ми різнули корову по другому вуху, і вона знову побігла по шосе. Я хотів був погнатися за нею, але Іларіон зупинив мене.
— Облиш її, а то ще полетить і потім знайдемо її з задертими ногами. Де вона дінеться?
— Коли б хто не вкрав! — висловив своє побоювання Іліко.
— Навряд чи зможе понести! Скільки вона важила до того, як ми роздули її розсолом? — спитав Іларіон в Іліко.
— Шістдесят кіло.
— Ну, тепер, напевно, сорок п'ять...
Тим часом наздогнала нас бабуся.
— Де ж корова? — спитала вона злякано.
— Не бійся, Ольго, хоч би як вона надривалася, до заготпункту сама не дійде!
Ми сіли, покурили, добре відпочили й рушили далі. За поворотом дорога простяглася струною, але Пакізо не видно було. Ми здивовано переглянулися й піддали ходу. Дійшовши до наступного повороту, ми всі зупинилися: перед нами була Пакізо. Пробігши кілометр з гаком, вона почала задихатися, зійшла з бігової доріжки й лягла в холодку. Коли ми підійшли, вона не підвелася і навіть не подумала про це.
— Вставай, Пакізо! — став над нею Іларіон.
Пакізо скоса подивилася на нього, немов запитуючи: "Ти що, здурів?"
— Уставай, корово! — звернувся до неї Іліко. Пакізо так само глянула й на Іліко.
— Не хочеш уставати, Пакізо? — спитала бабуся.
Корова заперечливо відригнула останній жмутик і почала пережовувати його. Закінчивши ремиґати, вона поклала голову на землю й заплющила очі.
Пригнічені цим, ми безнадійно дивилися одне на одного.
Саме тоді підійшов якийсь перехожий.
— Що, здохла? — спитав він.
— Спить після безсонної ночі! — відповів Іларіон.
Перехожий сердито подивився на нас і пішов собі далі.
— Ну, вставай тепер, Пакізо! Ох, проклята!..
— Чого ж лежиш, негіднице? Підводься!
— Вставай, кажу! Ти ж не небіжчиця, щоб везти тебе машиною!
Але Пакізо й вухом не вела.
Тоді ми перейшли до діла.
— Ану, Іларіоне, ставай спереду! Отак!
— Підстав плече!
— Переставляйте одну ногу, а другу тримай!
— Тепер тягни її за хвіст!
— Ех, не прихопили валер'янки!
— Ану, піднімай!
— Тримай за хвіст, Ольго!
— Візьми в руку її ногу й перестав уперед! Отак!.. І ми рушили...
Уже смеркало, коли ми нарешті добралися до заготівельного пункту. В Пакізо душа держалася на волосині.
— О, не зганьби мене і тоді проси що хочеш! — благав Іліко.— Ну тримайся, ти ні не така вже й стара! — намагався він підбадьорити корову, применшуючи їй вік.
Пакізо хотіла знов лягти, але ми вчасно це помітили.
— Нашатир! — крикнув Іліко.
Я плеснув у ніздрі корові нашатирю.
— Чого ллєш тільки в ніс? Покропи і ще десь! — порадив мені Іларіон.
Я послухав його, і Пакізо увійшла в двір заготівельного пункту шістнадцятилітньою кокеткою.
— Став мерщій на вагу! — сказав Іларіон Іліко, а сам пішов до уповноваженого по заготівлях.
— Здрастуйте!.. Корову привели...
— Прізвище!
— Моє чи корови?
— Господаря!
— Вашаломідзе, Чигогідзе, Шеварднадзе!
— Ім'я!
— Моє чи корови?
— Корови!
— Пакізо!
Уповноважений глянув на корову і нахмурився.
— На що вона схожа?
— А що, хіба не схожа на корову?
— Тільки й того, що схожа!
— Трохи схудла,— засоромився Іларіон.
— Чому лежить на вазі?
— А що, кацо, хіба від цього набавить вона ваги?
— Чи вона не вмерла?
— Та що ти, синку? Хіба не бачив, як вона, заходячи в двір, пританцьовувала? — сказала бабуся.
— Авжеж, кацо! Коли вона йшла сюди, землі під собою не чула! — підтвердив Іліко.
Уповноважений підійшов до ваги й подивився на корову. Із склеплених очей Пакізо текли сльози.
— Корова мертва, бабо! — сказав він бабусі.
— Ну що ти, кацо, вона спить! — запротестував Іларіон.
— Кажу вам, мертва, не дихає! — повторив вагар.
— А ти хочеш, кацо, щоб вона хропла? — вигукнув Іліко.
Я підійшов до корови і помацав пульс. Потім приклав руку до очей, до морди. Пакізо була мертва.
— Знімімо її з ваги! — сказав я і взявся за роги.
— Винесіть її з двору, а то худоба зчинить ревище! — сказав вагар.
Ми винесли Пакізо за ворота, поклали край дороги й посідали навколо.
— Не здумайте залишити корову при дорозі! — гукнув нам з двору вагар.— Або закопайте, або несіть, куди хочете!