— Я пройдуся трохи, може, зайця надибаю, поки ти зберешся.
— Коли стрілятимеш, не забудь заплющити ліве око! — гукнув мені вслід Іларіон.
Не встиг я ступити й десяти кроків, як почув Іларіонову лайку:
— А щоб тобі добра не було! Лайно ти, не собака! Бодай тебе вовки з'їли! Бодай тебе застрелили! Що тобі, ліньки вже гавкати?!
— Що сталося, Іларіоне? — підбіг я з рушницею в руках.
— На ось, полюбуйся,— сказав Іларіон, простягаючи мені долоню, на якій лежало кілька схожих на великі дробини заячих бібок.
— Ще теплі, розумієш? Теплі! — простогнав Іларіон і почав розтирати пальцем бібки.
— Де ти їх узяв?
— Та отут, поруч, за два кроки! Заходь мерщій згори, далеко він не втік. А я чатуватиму тут.
Я звів курок і рушив косогором. Пройшовши кільканадцять кроків, побачив об'їдену сою. "Заяча робота",— подумав я. Були й сліди. Вони привели мене до куща рододендрона. Тут сліди обривались. Я обійшов кущі і нічого не побачивши, штурхнув прикладом під низ. І раптом з куща вискочив заєць — справжній заєць, вухатий, косоокий, з білою смужкою на спині.
— Держи його! — несамовито закричав я і вистрілив.
Заєць, пригнувши вуха до спини, дременув униз.
— Іларіоне, біжить на тебе, не пропусти!
— Я тут, не бійся!
На хвилину запала мертва тиша. Потім я почув, як клацнув затвор, як Іларіон сплюнув, далі щось гепнулось на землю, вихопилась лайка, стогін, зітхання і потім нагле:
— Не пропусти, Зурікело, чкурнув до тебе!
Затамувавши дух, я пильно дивився перед собою. Несподівано гримнув постріл, другий, і водночас розкраяло мені душу собаче скавуління. В очах у мене потемніло, поза спиною мороз пішов, ноги підломились, і я без звуку опустився на землю...
* * *
— Мурадо, о мій Мурадо, поглянь на мене! — Я поцілував свого вірного друга і гірко заридав.
— Кріпися, синку, мужчині плакати негоже,— сказав Іларіон, змахуючи з своєї щоки сльозу.
Мурада розплющив очі й глянув на нас. Плакали всі троє — я, Іларіон і Мурада.
— Тобі боляче, Мурадо?
"Дуже боляче",— відповів у думці пес і звів очі на Іларіона.
— О, чом мені руки не повсихають і не осліпнуть очі!..— заголосив Іларіон.
"Хіба ж ти винен, Іларіоне? Під мухою був, та й заєць біг зовсім близько. Така собача доля: куля відхилилась і влучила в мене. До того ж у тебе така рушниця, що з неї вистрілиш у ворога, а попадеш у друга... Хіба забув, як, полюючи на куницю, ти так само підстрелив свого собаку? Не плач, Іларіоне, я на тебе не серджусь. Ось тільки прикро, що Епросіне буде страшенно рада. Ну, що ж, нехай радіє..." — промовив у думці Мурада й поклав голову на коліна Іларіонові, що схилився над ним.
— Хіба ж не кривдно, що Іліко людина, а він собака? І це твоя правда, господи? — зітхнув Іларіон, здіймаючи руки до неба.
— Не бійся, Мурадо, не я буду, коли тебе не вилікую! — захлипав я знову.
"Ні, братику, я вже не видужаю, і ти повинен радіти, що тебе більше не дражнитимуть песиголовцем. Кепські мої справи, любий Зуріко, вже не топтати мені рясту... Хоч і кажуть: "Заживе, як на собаці", а я ось умираю, Зурікело, ох, умираю..."
— Кріпись, мій Мурадо, ще трохи покріпись... Ніякий ти не собака, кацо15! — благав Іларіон, плачучи, немов дитина.
"Ви, люди, не знаєте лиха: вас і поховають, і оплачуть... Правда, собаки теж уміють плакати, але своїх небіжчиків ми швидко забуваємо. Ніхто нас не ховає, а якщо й закопають нашого брата, то тільки для того, щоб трупи наші не смерділи..." — Мураду пройняв дрож.
— Мурадо, Мурадо!.. Іларіоне, допоможи, вмирає!.— заревів я.
"Ага, допоможеш..." — Мурада глянув на мене й заплющив очі.
— Умер... О боже, чому мені не повсихали руки! — промовив Іларіон і витер рукавом сльози...
Бабуся голосила за Мурадою, наче за сином, що загинув на війні. Позбігалися перелякані сусіди, і коли довідались, у чому річ, почали клясти:
— Та чи ви при своєму розумі? І де таке чувано — здіймати лемент за дохлим собакою! От уже навіжена сім'я!
І, вишпетивши нас, вони порозходились.
Іларіон цілий день ходив такий пригнічений, наче він убив людину. А надвечір покликав мене й сказав:
— Треба його поховати. Під оцією чинарою!
Ми викопали глибоку яму і благоговійно опустили в неї останки Муради. Потім я випросив у бабусі глечичок вина, і ми справили на могилі Муради поминки.
Перший тост виголосив Іларіон.
— Зуріко, синку мій,— почав він,— тяжке, невимовне горе привело нас сьогодні сюди. Від нас пішов наш улюблений друг і товариш Мурада. Він завжди був вірний нам, як собака, і якщо взагалі існує собачий рай, то брама його відчинена для Муради. Світла пам'ять про нього вічно житиме в наших серцях. Нехай земля над ним буде пером, о мій Зуріко!
— Дякую тобі, Іларіоне... Пером земля над моїм Мурадою!
— А другу склянку я хочу випити за здоров'я близьких та родичів небіжчика. Нехай це горе буде останнє в твоїй сім'ї!
— Дякую, Іларіоне.
Тим часом у двір прокрався чорний собака. Він кілька разів обійшов могилу, потім сів неподалік і, заплющивши очі, завив.
— Плакальниці прийшли,— сказав Іларіон.
— Це собака Симона-мірошника, Мурадина мати,— сказав я.
— Господи помилуй! Іди сюди, собако!
Собака наблизився до Іларіона. Той кинув йому шматочок м'яса. Собака навіть не доторкнувся до нього й ліг на живіт.
— Відчуває,— сказав я.
— За Мурадиних батьків! Будь здоровий, собако! Це я взяв гріх на душу...— сказав Іларіон і випив.
— За батьків! — підтримав я тост.
На подвір'я скрадливо вступили ще чотири собаки.
— Ось собака Асало, це — Датіко, це — Деспіне, то — Мачин. А чому ж не прийшов головатий Мотронин пес? — спитав Іларіон.
— Він посварився з Мурадою. Торік я нацькував їх, і Мурада покусав його.
— Хто ж у такий час пам'ятає про сварку? Тьху на того собаку! Нелюд він, та й годі! — Іларіон сплюнув.
— Господарю! — почулося раптом біля нашої хвіртки.
— Хто там?
— Можна до вас?
— Будь ласка!
У двір зайшов семилітній хлопчина — син Махаре Гогічайшвілі.
— Що таке, синку? — спитав Іларіон.
— Телеграма на Зурікелине й ваше ім'я!
— Ану покажи!
Хлопець подав телеграму. Іларіон дістав окуляри, похукав на них, протер їх хусточкою, начепив на носа й почав повагом читати:
— "Блискавка. Зурікелі-песиголовцю та Іларіонові Носачу. Поділяю вашу глибоку скорботу з приводу трагічної загибелі дорогого Муради. Разом з вами гіркими сльозами оплакую небіжчика. Моє горе, біль мого серця незмірні. Не знаю, чи переживу цю втрату. Дуже шкодую, що не можу бути присутнім на похороні. Не знаю, як утішити вас, таких недотепних мисливців. Трясця вашій матері, телепні несосвітенні! Коли знову йтимете полювати на зайця, то візьміть і мене з собою. Цілую обох в лоб. Ваш засмучений друг".