— Дивись, песиголовцю, твоя бабуся уже встала! — сказав Іларіон і кинув оком на димар нашої оди, з якого піднімався білий-пребілий дим.
Я зірвався з місця й побіг униз по косогору, гукаючи:
— Бабусю!.. Бабусю-у-у!..
Двері відчинились, і з оди, зав'язана полинялою хусткою, вийшла згорблена бабуся.
— Бабусю-у-у!
Бабуся прикрила очі від сонця долонею, якийсь час удивлялась у далину, потім раптом заметушилася, збігла сходами вниз, витерла пальцями губи і, розвівши руки, кинулась мені назустріч.
— Зурікело! Синку!
— Іду, бабусю, йду!
Ми міцно обійнялися. Потім я підхопив бабусю на руки і, бредучи по росяній траві, поніс до хати.
— Таки діждалася тебе, синочку! Та що ж це з тобою? Отак замучила тебе наука? Щоб мої очі посліпли!.. Самі кістки та шкіра!.. Синку мій, синку!..
— Як поживаєш, бабусю?
— Синку мій, синку!.. Закінчив науку?
— Коли ж, бабусю? Наука тільки починається!
— Ох, нещасна твоя бабуся! Ти що, один за всіх повинен учитися? Бодай пуття не було твоєму вчителеві! Не міг він дати тобі якоїсь пільги? Ти скажи йому, що бабуся в тебе хвора, стара, немічна, то, може, вивчить тебе швидше. Змучилась я в чеканні, синочку...
— Скажу, бабусю, неодмінна скажу! — заспокоюю я бабусю. А Іларіон стоїть позад мене, хитає головою і чекає, коли я спущу бабусю на землю, щоб підійти та привітатися по-людському.
— Здрастуй, Ольго! — промовив він нарешті.
— Пробач мені, Іларіоне, генацвале! Цей пройдисвіт зовсім задурив мені голову. Ну, як поживаєш, бідолашний? Як твоє око?
— Немає вже в мене ока, дорога Ольго!.. І тепер нічого мені не страшно.
— Ой матінко! Що ти мелеш, навіжений! Як можна так жартувати! А це хіба не око?
— То, дорога Ольго, таке саме око, як і в отого висушеного яструба, що висить на стіні в хаті Іліко...
— Невже скляне?!
— Еге!
— Ой лишенько! Але ти не журись, Іларіоне... Ми ж з тобою, рідний!.. Та чого ж ми тут стоїмо? Заходьте до нашої господи! Ви ж, мабуть, зголодніли з дороги,— знов заметушилася бабуся й повела нас у хату.
Після полудня я й Іларіон сиділи в його передпокої і, мов удару грому, чекали, коли погукає Іліко. Та його ніде не видно було. Наше хвилювання дедалі наростало, нарешті терпець урвався... Рипнула хвіртка, і на подвір'я зайшов Іліко. Іларіон затамував дух.
— Іларіоне! — гукнув Іліко.
— Зустрічай, бічо, Сліпаку!— прохрипів мені Іларіон і ковтнув води з глечика.
Я відчинив двері на балкон і виглянув на подвір'я.
— Здрастуй, дядьку Іліко!
— Здрастуй, професоре! — відповів Іліко, піднявся на балкон, обійняв мене навхрест, потім відступив назад, довго розглядав мене, похитуючи головою, і знову давай обіймати.
— Ну, як живеш, бічо? Як почуваєш себе? Як бик? Як звір? Чи все ще ти худобина?.. То правда, генацвале, що ти звів з розуму професорів? А це в тебе вуса?! — здивувався раптом Іліко і смикнув мене за вус.— Справжні?
— Аякже, справжні!
— А ти не брешеш?
— Кажу тобі, справжні!
— У такого негідника вуса? Куди ж дивиться бог, чому він не позбавив тебе бороди й вусів?.. А де Іларіон? Агов, Іларіоне Шеварднадзе, прошу тебе, вийди з хати, покажись на очі!
— Коли прийшов у гості — заходь, а як ні, то забирайся геть! — огризнувся Іларіон.
Іліко увійшов до кімнати і став перед Іларіоном. Той підвівся й завмер.
— Здрастуй, Іларіоне!
— Здрастуй, Іліко!
Іліко розвів руки й обійняв Іларіона. Вони довго цілувалися.
Нарешті всі ми вгамувалися й посідали до низенького столика. Іларіон виніс вино, лобіо та мариновану цибулю-порей.
Довго всі мовчали. Іліко курив, я позирав на Іларіона, а Іларіон сидів як на голках і бліднув від страху, що Іліко ось-ось розтулить рота. Нарешті мовчання порушив Іліко.
— Ну, розказуйте, що нового в місті? Як там з продуктами? Які ціни?.. Тарані привіз мені, бічо? — раптом звернувся до мене Іліко.
— Забув!
— Про що ж ти думав, безголовий? Слухай, Іларіоне, що цей хлопець там робить? Учить що-небудь чи ні?
— Хтозна... Книжки я в його руках не бачив...— сказав Іларіон.
— Напам'ять, мабуть, учить... На якому ти тепер курсі, песиголовцю?
— Ти що, прийшов мене допитувати? Більше не маєш про що говорити? — розсердився я.
— А про що ж мені з тобою говорити, сучий ти сину? Ти ж учитися поїхав? Чи, може, працюєш там носильником?
— Еге ж, носильником!
— Від тебе можна сподіватися.
Іліко скоса глянув на мене, налив собі вина, потім подивився на Іларіона і виголосив тост:
— Ну, випиймо за ваш приїзд... Ох, безсовісні ви люди! Я так зрадів, побіг до вас, думав, поділитесь зі мною тбіліськими новинами... А ви на мене як вовки... Негідники ви!.. Що для цього Носача не існує ні друга, ні брата, це я давно знав. Але щоб ти, бусурмане, бундючився — цього я аж ніяк не сподівався! — дорікнув мені Іліко.
Мені стало соромно. Я підійшов до Іліко й поцілував його.
— Пробач, Іліко, я просто стомився з дороги.
— Я радий бачити вас... Чи ти думаєш, що я прийшов сюди заради прокислого вина Іларіона Носача?
— Знаю я, чого ти прийшов! — пробурмотів Іларіон.
— Ану скажи, противний старигане!
Іларіон налив вина.
— Що, зловив ти мене, Іліко Сліпака? Тепер я в твоїх руках? Ну, давай, кусай мене, шматуй, вимотуй душу! Я тут, нікуди не втечу від тебе!..
— Та що з цим бідолахою? З глузду він зсунувся? Здурів? Слухай, Зуріко, що він там їв? Коли їхав до Тбілісі, був золотий чоловік, а повернувся несповна розуму!
Я й Іларіон здивовано переглянулись. Невже Іліко не знає, що в Іларіона одне око скляне? Справді не знає? І нічого не помічає? "Не помічає і не знає!" — вирішили ми й одразу повеселіли.
Іларіон поналивав склянки і перебрав на себе обов'язки тамади.
— За наш приїзд і за зустріч з тобою, дорогий мій Іліко!
— Отак би й давно, голубчику! — зрадів Іліко.— А то зовсім замучили одноокого бідолаху! Хто ж мені дорожчий і миліший за вас? Дай вам боже здоров'я! — промовив Іліко і розцілував нас.
Коли ми трохи сп'яніли, Іліко заспівав пісню:
Коли осінь на порозі,
Замовкають перепілки.
Коли стомишся в дорозі,
Чом не випити горілки...
— Іліко, шені чиріме, ти знаєш, як я тебе люблю! — І Іларіон обійняв друга.
— Знаю, знаю, дорогий Іларіоне! Якби я був пилинкою і впав тобі в око, ти так і ходив би! — усміхнувся Іліко.