"А мені як іти?"
"Іти тобі не доведеться! Твій труп я принесу додому!" — сказав Іларіон і зібрався був лізти на дерево, але його напав кашель, а потім і занудило. У цю хвилину я стрибнув з дерева і схопився рукою за Іларіонів лоб.
"Геть від мене із своїм смородом!" — гаркнув Іларіон і відштовхнув мене.
За сваркою, кашлем та нудотою ми з Іларіоном зовсім забули про обережність.
Раптом на балконі в Іліко щось загуркотіло, потім упало, покотилося по сходах і несамовито зарепетувало:
"Гей, держи його, держи! Ви заходьте знизу, ви звідси, а решта — звідти!"
Ми з Іларіоном лобами проломили тин і, як навіжені, вискочили на дорогу. Гримнув постріл.
"Оцей Сліпака ще застрелить нас!" — буркнув Іларіон, схопивши клунок з борошном.
"Не бійся, поки він перезарядить, ми встигнемо втекти!"
"Але ж рушниця двоствольна!" — сказав Іларіон.
"Звідки ти знаєш?"
"Коли його рушниця зіпсувалась, я йому позичив свою!"
"Бідна твоя голова!"
"Бери клунок, безголовий!"
Я схопив свій клунок, завдав його на плечі і вже хотів був тікати, як пролунав другий постріл. Іларіон випустив з рук ношу, зігнувся, однією рукою схопився за мій комір, другою—за м'яке місце і так заволав, що задеренчали шибки в хаті Іліко. Я затулив йому рота. Іларіон звивався, мов ужалений, і загинав такі колінця, яких я не бачив ще ніколи. Довелося покласти клунок і взяти потерпілого на плечі...
Тітка Марта сміялася до сліз, потім, знесилівши, перекинулася з стільця на тахту й махала мені руками — замовчи, мовляв. Але зупинити мене було не так-то легко.
"Зурікело, не залишай мене, не ганьби!— благав Іларіон і від злості скреготів зубами.— Ну, Іліко Чигогідзе, нехай ти тільки потрапиш мені до рук!.. Ти знаєш, бічо, що я з ним зроблю?.. Ой Зурікело, я, здається, вмираю!.."
"Сіль кам'яна?" — питаю я і цуплю його далі.
"Ти ще зуби скалиш? Коли виживу, з обох вас душу витрясу — і з тебе, і з того Сліпаки!.. Як ти думаєш, муки мої кінчаться? Ох, і світ немилий, так пече!.."
"Потерпи, поки сіль розтане..."
"Та коли ж вона розтане?" — простогнав Іларіон.
Вибившись із сили, я зняв його з плеча, поклав ниць, потім спустив з нього штани й оглянув рану. В тих місцях, куди влучили дрібки солі, тіло посиніло, де-не-де сочилася кров, і кругом підпухло.
"Як ти думаєш, я виживу?"
"Ну що ти, кацо!" — заспокоїв я його.
"Ей, бічо, подми на рани, а то кінчаюся!"
"Чи ти здурів? Якби куди в інше місце, то можна було б, а туди..."
"Ей, Зурікело, синку мій, подми, я тобі по-царському віддячу! Невже нашій дружбі кінець? Та подми, песиголовцю! Не доводь мене до сліз!.." — благав Іларіон.
Що мені лишалося робити? Я сів і почав дути на поранене місце. Цілу годину вислуховував я Іларіонові прокляття і дмухав, мов порваний міх коваля Бадрії...
— Брешеш, пустомолоте! — вигукує тітка Марта і втирає пеленою сльози.
— Щоб я з цього місця не зійшов, коли хоч одне моє слово — брехня!
— А бодай ти пропав! Що ж було потім?
— Потім то поповзом, то на колінах, то на спині притяг я Іларіона додому, поклав його ниць на тахту й обгорнув рану мокрим рушником. Потім я збігав до себе додому, привів бабусю, і ми обоє перебули ніч біля Іларіона, який не переставав стогнати, сипати прокльони та плюватися.
"Ти бачиш, Ольго, що він зі мною зробив, коли саме стільки роботи?" — бідкався Іларіон, упиваючись зубами в подушку.
"Хіба ж він, триклятий, не знав, що то ти?" — спитала бабуся.
"Ну що ти, Ольго? Коли б він знав, то зарядив би справжню кулю і продірявив би мені лоба!" — простогнав Іларіон.
"Так тобі й треба! А ти, гицелю, чого стовбичиш? — накинулась бабуся на мене.— Іди роздягайся та лягай спати. Виперу ваш одяг. Може, висохне до ранку, а як ні, то поваляєтеся в ліжку..."
Іларіонове вбрання бабуся повісила сушити тут же, на балконі, а моє — на мушмулі перед нашою хатою.
Лягли ми аж на світанку.
Вже добре розвиднілося, коли до Іларіонових воріт підійшов Іліко. Я перший побачив його з вікна і затамував дух. У нього, немов хурджин47 перевішені були через плече два клунки з борошном. Один з них, більший, він залишив біля Іларіонових воріт, а другий кинув у наш двір і загукав:
"Іларіоне! Іларіоне!.. Ти що, не чуєш, генацвале?"
Іларіон мовчав як могила.
"Зуріко, Зурікело, песиголовцю Зурікело!" — репетував Іліко.
"Чого тобі треба, Сліпако, чого ти спозаранку будиш мені дитину?" — солодким голосом обізвалася моя бабуся.
Бабусі Іліко боявся не менше, ніж кулі, і голос у нього одразу пом'якшав.
"Нічого, дорога Ольго, я хотів лише спитати, чи вдома Іларіон".
"А що, хіба мій Зурікела сторож при Іларіонові? Піди й сам подивися!"
"Де ти там ховаєшся, Носачу? Вийди, Іларіоне, будь людиною!.. І де твоя совість, сучий ти сину? Ті черешні я бережу, як своє єдине око. Думав, може, обміняю їх на кукурудзу, а ти до них допався, мов гусінь!.. Не міг уже, негіднику, віднести додому мливо? Покинув на дорозі... Ганьба твоєму носові! Ну що ж, валяйся тепер долічерева та жуй подушку, бодай ти сконав! Перевернутися не хочеш? А може, солі тобі замало, то я підсиплю! Ну що, негіднику, підкоптив я тебе? Виходь, кажу, хочу з тобою побалакати! Не можеш ходити? Так тобі й треба! Щоб земля під тобою запалася!.."
"Що сталося, Іліко? Чого ти його так проклинаєш?" — спитала бабуся.
"Як це чого? Надумав він цієї ночі поласувати моїми черешнями, от я і всипав як слід і йому, і його приятелеві!"
"Якому це приятелеві?"
"Хіба я знаю?" — ухилився Іліко од відповіді.
"А ти не помилився, кацо? Може, то був зовсім не Іларіон?"
"Ну що ти, Ольго? Якби то був не він, то хіба стерпів би таку мою лайку! Та й потім — чого це треба було йому притьмом, посеред ночі прати свої штани й сорочку! Де ж пак, багатій, переміну має!.. Ну що, Іларіоне Носачу, забруднив я і без того брудну твою душу? Лежиш тепер та стогнеш... Ну, йди забери борошно, поки я не передумав!" — гукнув Іліко й пішов назад.
Трохи пройшовши, він зупинився і повернув голову в бік моєї хати.
"А пройдисвіт Зурікела чує мене?"
"Чого тобі від нього треба?" — спитала бабуся і взяла в руки палицю.
"Нічого, дорога Ольго... Скажи йому, хай вийде, як тільки просохнуть оті подерті штани, та занесе до господи клунок з борошном!"