— В печері,— поправив я.
— Хто жив на дереві, хто — в печері... Потім людині набридло сидіти на дереві, і вона злізла на землю... А знаєш, що потім з нею сталося?
— Походила вона, походила та й знову вилізла на дерево.
— Ні, коли ходила, їй стало холодно. І що ж вона зробила?
— Одягла пальто й зігрілася.
— Дурень ти несосвітенний! Де ж тоді було пальто? Взяла кресало й трут, розпалила вогнище та й сіла біля нього. Але ж ти знаєш, природа сувора. Повіяв вітер зі сходу. Щоб захистити вогонь, взяла людина й поставила стіну з того боку. Повіяв потім західний вітер, і звела людина другу стіну — із заходу. Минуло не так багато часу, і засвистів протяг, з півночі на південь. Тоді людина поставила стіну і з північної сторони. Невдовзі повіяло з півдня, і виросла четверта стіна. Було це восени, а хто ж не знає, що таке осінь! Ні з того ні з сього пішов дощ. Вогонь почав гаснути, і додумалась людина перекрити стіни соломою.
— А потім?
— Потім знову лихо: завалував у кімнаті дим, їсть людині очі. Вона сюди, вона туди — що ж його робити? Не ламати ж стіни? Нарешті сяйнула їй думка, бо вона все ж таки людина була, а ми, люди, тим і відрізняємося від тварин, що маємо розум і говорити вміємо... Пам'ятаєш, дорогий мій Зуріко: "Ти — тварюка безсловесна..."43
— Сам ти тварюка, Серапіона ти! — сказав я і схопився за пляшку.
— Постав пляшку, дурню! Руставелі не читав, чи що?.. На чому ти мене зупинив?
— На тому, що людина в диму задихалася!
— Ага, мало не задихнулась, бідолашна. А тоді взяла й пробила дірку в стелі, дим вийшов, і зітхнула вона вільно. Просиділа людина до вечора, а потім поцікавилась, чи не перестав дощ. Та як довідатися?
— Треба було висунути руку!
— Куди?
— Як це куди? У вікно!
— А де ж те вікно? От людина взяла і прорубала в стіні вікно. Виглянула, а дощу вже нема... А потім захотілося їй надвір... Сам розумієш, ми ж люди... Та як це зробити?.. Ріголетто! Два по сто! — Доментій гикнув і вів далі: — Прорубала людина двері — і вже готовий дім.
— Дід мій не так будував хату,— сказав я.
— А мій зовсім не будував, прийшов у чужу... Потім людина привела з лісу собаку, прив'язала його на подвір'ї і доручила йому стерегти дім, а сама пішла. Привела дружину, доручила їй поратися коло господарства і знову пішла. Принесла дичину. "Автанділ вернувся з ловів..."44 Посідали й попоїли чоловік з жінкою... А потім пішли у них діти, онуки, правнуки, і виникло село, потім район, потім місто і нарешті столиця... Столиця Грузії Тбілісі... Ось як нелегко була вона збудована! А ти своєї праці доклав сюди? Ні! То яке ж ти маєш право жити в Тбілісі без прописки?! Але ти мені подобаєшся, хлопець ти славний... Як звати тебе?
— Зуріко!
— Зуріко... З Мартою я поговорю окремо, а тепер домовимося з тобою... З тебе всього-на-всього двісті карбованців. Тільки ж ти анітелень! Як тебе звати?
— Зуріко!
— Ага, Зуріко! — Доментій підморгнув мені та так і лишився з заплющеним оком.
Тоді він підморгнув другим оком і теж не зміг розплющити. Так і заснув.
Я налив у склянку горілки, що зосталася в пляшці, і покликав Ріголетто.
— Аджан! — підбіг буфетник і знов застиг на одній нозі.
— Пий! — сказав я, подаючи йому склянку.
— Я за прилавком, не можу! — відповів Ріголетто й поставив склянку на стіл.
Тоді взяв склянку я, другою рукою, щоб не впасти, обійняв буфетника й спитав:
— Ти знаєш, що таке політекономія?
— І політику знаю, і економію! — відповів Ріголетто.
— Тоді скажи мені: що таке товар?
— Який товар, безфактурний?
— Ні, фактурний!
— Усе, що на вітрині,— це товар. Маю ще товар на складі,— відповів Ріголетто.
— Правильно,— поплескав я його по плечу.— А цього мерця бачиш? — спитав я, показуючи на Доментія.
— Спить,— усміхнувся Ріголетто.
— Це теж товар, Серапіона.
— Не Серапіона, а Доментій.
— Кажу тобі: Серапіона! — сказав я, потім вихилив склянку, і підвал поволі закрутився. Раптом підлога стала стіною, я, Ріголетто і стіл опинилися на стіні, і мені було дивно, що ми не падаємо вниз. Побачивши, що стіна вже замінила стелю, я заплющив очі й сів, а коли їх розплющив, усе було в порядку.— Ти мене не знаєш? Я Зурікела, Вашаломідзе. А ти політекономію знаєш? — спитав я знову.
— Ва, сказав же, знаю! Принести рахунок?
— Неси!
Ріголетто пішов, приніс рахівницю й почав кидати на ній.
— Два шашлики — сорок карбованців, два хліба — шість карбованців, горілка, сир... разом із зеленню триста карбованців.
— Триста — це багато... Мені на таксі вистачить і п'яти червінців.
— Що?!
— Дай мені п'ять червінців! Пішки ж я додому не піду?
— Зараз же викладай гроші, а то...— прошипів Ріголетто і взяв з прилавка аршинний ніж.
— Ти що, хочеш мене вбити? — спитав я.
— Поки не зробив з тебе одбивної, викладай гроші!
— Якщо знайдеш у мене хоч карбованець, ставлю два літри горілки! — запропонував я Ріголетто піти в заклад.
У Ріголетто перекривилося обличчя, і він схопив мене за барки.
— Дядьку Доментію! Товаришу Доментію! Доментію! Вставай, окаянний! Бачиш же, вбивають! — зарепетував я.
Доментій звів на мене каламутні очі, якийсь час дивився, потім махнув рукою і переклав голову з однієї тарілки на другу.
— В заставу оцього чоловіка залишаю! — спробував я заспокоїти Ріголетто.
— Навіщо мені це стерво? З його тельбухів нічого не зготуєш... Викладай гроші!
— І на хаші45 не годиться?
— Кажу тобі — викладай гроші, поки не розмалював тебе. Жартуватимеш потім!
— Відпусти мене, зараз дістану...— попросив я.
Ріголетто розтиснув пальці. Я витяг з-під Доментієвої спини портфель, перевернув його над столом і потрусив. Портфель був порожній. Тоді я вивернув кишені його куртки. Випали на підлогу чотири червонясті тридцятки. Ріголетто підняв гроші й полічив їх.
— Дванадцять червінців. Ще треба вісімнадцять!
Тепер я перейшов до кишень штанів, витрусив з них сто п'ятдесят карбованців і обтрусив руки на знак того, що в кишенях більше нічого немає.
— Ще тридцять! — сказав Ріголетто.
— Нелюд ти! Невже ти дітей не маєш? — спробував я розжалобити Ріголетто.
— Не маю! — відрубав буфетник.
— Ну, тоді ці три червінці я вираховую з тебе за бездітність! — сказав я й рушив до дверей.