— Дядьку Іларіоне, дай я тебе поцілую! — І я його обійняв.
— Чорт з тобою, хай буду я Іларіоном, та коли, дасть бог, протверезишся, зви мене Амбако!
— Не хочеш мене поцілувати?
— Ну що ти, кацо? Та я заради справи не те що такого славного хлопця, а й тисячу сучих синів поцілую! — сказав Амбако, витер губи рукавом і міцно поцілував мене.
Я поклав голову йому на плече й заплющив очі.
— Пам'ятаєш, Іларіоне, як ти підстрелив Мураду?
— Пам'ятаю, синку, як не пам'ятати!..
— А пам'ятаєш, що ти тоді сказав?
— Ану нагадай мені, синку!
— Ти сказав: "Не плач, мій Зурікело!.." Пам'ятаєш?
— Ага, пам'ятаю...
— А ти хіба потім не плакав?
— Я плакав? Авжеж, синку, плакав...
— А тютюн, яким нас частував Іліко, пам'ятаєш?
— Як же не пам'ятати, бічо? Тютюн в Іліко добрячий!
— Ні, перчений тютюн, перчений!
— А чого ж, пам'ятаю і перчений...
— Ти ж знаєш: Іліко і ти для мене дорожчі за всіх на світі!
— А чому ж не знати! І тебе ми дуже любимо, ми обидва... А тепер засни, синку, засни!
— Бабуся вже спить... Ні, не спить... Думає про мене...
— Авжеж, не спить і думає про тебе, синку...
Мчить поїзд, похитується вагон, хитається земля... І все хитається... Коли б поїзд не перекинувся... А втім, чого мені боятися — я ж сплю на грудях в Іларіона... А він своєю мозолястою рукою ніжно гладить мене по вологому лобу... Поїзд мчить і гуде.
— Агу-у-у, Зурікело, куди ти!
— Іду, іду, бабусю!..— відгукуюсь я і біжу затуманеним косогором.
— Спи, синку...— заспокоює мене хтось.
Що таке дім
Я вже студент економічного факультету. Як і раніше, маю одні штани й один екзамен на осінь — з політичної економії. Поки я вчився на першому курсі, мою стипендію одержувала моя хазяйка, та ще й раз у раз дорікала мені, чом я не відмінник.
Тепер, через екзамен на осінь, мою хазяйку позбавили стипендії, і до політекономії ми з нею готуємося разом.
— Ну як, коли складаєш? — питає вона щоранку.
— Чого пристала, тітко Марто? Ти ж не бабуся моя!
— А побила б вас обох лиха година!.. Ти або плати за квартиру, або забирайся к чортовій матері! Он і сьогодні приходив кербуд. Живе, каже, в твоєму домі непрописана людина, а примочити забула!
— А що, не могла вилити йому на голову відро води?
— Не скаль зубів, дурню! Сідай і вчи! Якщо через два дні не складеш екзамена і тобі не призначать стипендії, ти засмієшся на кутні!
— А може, аспірантуру закінчити за два дні? Щоб жити в цій собачій будці!
— Який сам, таку й кімнату маєш! А як побачу, що ти одірвався від книжки, виллю тобі на голову окріп!
— От добре, що згадала про окріп! Принеси, будь ласка, склянку чаю!
— Труну тобі принесу!
— Та не забудь покласти цукру! — гукнув я вслід своїй сварливій хазяйці й сумними очима подивився на конспект.
Тітка Марта живе в малесенькому, на дві кімнатки, будиночку в кінці Варазісхеві39. Моя хазяйка — негарна на вроду, лайлива, але добра жінка. У неї тільки один квартирант, та й той я. Моя кімната дуже оригінальна: в ній якимось чудом уміщаємось я, тахта, один стілець, Софія і вишита жінка з таранячим хвостом, прибита до стіни. У Софії сірі очі. Вранці вона чистить і витирає мою єдину тарілку, а потім сідає біля вікна і цілий день дивиться на перехилений нужник та на шовковицю біля нього, на якій стрибають собі горобці. Те дерево, виявляється, одного віку з тіткою Мартою, але ще ні разу не родило. Софія з біса хитра. Увечері вона чекає, поки я ляжу та добре нагрію постіль. Аж тоді вона зіскакує з підвіконня й залазить до мене під ковдру... Я дуже люблю Софію, ні, не те, що люблю, а просто дуже звик до неї, і, мабуть, це і є любов. Обоє ми добре знаємо, що життя одне за одного не віддамо. Звідки вона прийшла до нас — цього не відаємо ні я, ні тітка Марта. Софія з'явилася так, що її ніхто не побачив і не почув. Вона тихо увійшла в мою кімнату, задерла хвоста, почухалася боком об ніжку тахти і так подивилася на мене, наче питала: "Я подобаюся тобі?" Вона сподобалась мені, бо була схожа на сусідську дівчину. "Софіє, Софіє!" — покликав я її. Вона повернулася до мене спиною і попрямувала до прочинених дверей. "Софіє, куди ж ти, зостанься!" — попросив я, і Софія зосталася. З тих пір ми з нею живемо разом.
Софія відчуває, що я маю якісь прикрощі, і не відходить від мене. Я вдесяте перечитую конспект і, зневірившись у своїй пам'яті, кладу його під подушку. Вчора ввечері тітка Марта сказала мені, що я безбожник і тому мене спіткає лихо за лихом. Я відповів їй, що безбожник — сам бог, бо коли він має зуб на мене, то чому стипендії позбавляє її. Тітка Марта заявила, що бог не потерпить такої хули. Я сказав, що нічого мені не буде до самої смерті. Тоді тітка Марта звеліла, щоб я зараз же впав на коліна і благав у бога прощення, а то він відбере у мене мову. На це я відповів, що бог уже відбирав у мене мову,— вдруге виходжу на екзамен і не можу промовити ані слова! Тоді тітка Марта тричі сплюнула, перехрестилася й хряпнула за собою дверима.
Сьогодні вранці я йду на екзамен. Виконуючи настанову тітки Марти, я стаю навколішки на тахті, здіймаю очі до стелі і звертаюся до бога насамперед з такою молитвою:
— Боже, зроби так, щоб ця прогнила стеля не впала мені на голову, і тоді проси в мене чого хочеш!
Потім переходжу до офіційного прохання:
— Отче небесний, боже всемогучий, сьогодні, о десятій годині ранку, я складаю політекономію. Ти знаєш, що таке товар40? Товар — це не корова, не свиня і не коза, як я думав, але і корова, і свиня, і коза можуть стати товаром. Не розумієш? Я теж не розумію. Тому й прошу тебе: якщо можеш, допоможи мені скласти цей предмет! Не ганьби мене на весь світ! Подумай про становище, в якому я опинюсь, коли про це довідаються Іліко й Іларіон! Що я тоді їм скажу, якими очима гляну на свою бабусю? Тільки не кажи, як Іларіон, що в мої літа ти вчився лише на п'ятірки. Мене ти не обдуриш! Взагалі ви, дідугани, любите повчати молодих. Та, мабуть, і я своїм дітям правитиму тієї самої... Якщо ти бог, то прости мені вчорашню лайку й допоможи скласти політекономію. Тобі ж це як раз плюнути! Хіба ти не маєш для таких, як я, бідолах силу-силенну трійок? От і підкинь мені одну-єдину трієчку! Ну то як, боже? Ти чуєш мене?