— Ага, Зуріко, дуже любила, дуже!..
— Мері!
— Що, Зуріко?
Я взяв дівчину за скроні, прихилив до себе і вткнувся обличчям у її волосся. Мері плакала. Плакав і я. Валив сніг, і вітер був, і місяць, і сонце, і кохання, і сльози, і багато, багато снігу. Іліко сказав би: "Хуртовина, валиться світ, а ти радієш, телепню?!" Так воно й було, валився світ, а я радів. Якби цієї ночі бабуся і впустила мене, то додому я все одно не пішов би. Валив сніг. Був і вітер, і місяць, і сонце, і кохання, і багато, багато снігу.
Одинадцять пудів кукурудзи
Іліко мав свиню з довгими, обвислими вухами, маленькими очицями, що позапливали жиром, та коротким, задертим догори рилом, і все село звало її Серапіоною. Ця чистокровна йоркширка поросилася двічі на рік, напровесні та восени, і щоразу приводила по дванадцятеро поросят. Іліко, звичайно, продавав їх і мав з цього добрий зиск. А в роки війни він почав обмінювати поросят на кукурудзу, і завдяки цьому вона в нього не переводилася. З усіх жителів села найчастіше ходив до млина Іліко. Отож і не дивно, що він упадає усією душею коло Серапіони, звав її годувальницею і, можна сказати, носив цю десятипудову йоркширку на руках. Сам недоїсть, а свиню нагодує. Якщо ви хочете зробити йому приємність, то похваліть Серапіону. Тоді на його єдине око навернуться сльози, він побіжить по горілку, почастує вас неперченим тютюном, пообіцяє найкраще порося з ближчого опоросу й бог знає ще що. Ми з Іларіоном добре знали про слабку сторону Іліко і тільки те й робили, що вихваляли його улюбленицю.
Ось і тепер ми сидимо на траві у дворі в Іліко, біля Серапіони, що, мружачи очі, блаженно порохкує, і розмовляємо з господарем.
— Оце-то свиня! Зроду-віку не бачив такої! — каже Іларіон.
— Вона мене на світі держить! — каже Іліко й легенько чухає свині черево, а та задоволено рохкає. Черево в неї відвисло, і всі дванадцять сосків почервоніли й набрякли, а це означає, що незабаром Серапіона приведе дванадцятеро поросят і вслід за тим поприходять покупці з важкими клунками кукурудзи за плечима.
— Де ти дістав, Іліко, таку породисту свиню? — питаю я.
— О дорогий Зурікело, вона... ба ні, її прабабуся дісталася в придане моїй бабусі Каленті. Кажуть, свиня ота миршава була та ще й коростява. Дід мій, Харитон, навіть посоромився тримати таку погань і хотів був вигнати її з двору.
— Навіщо ж виганяти, краще б заколов! — сказав Іларіон.
— Та хто б став їсти хворе порося? Час був не той, що тепер...— сказав Іліко.
— Тепер війна, і народ бідує,— сказав я.
— Це правда, дуже бідує народ. Нам ще нічого, а он у блокадному Ленінграді, кажуть, люди котів і мишей їли...
— Та що там, кацо, Ленінград! Я всміхнутись боюся у себе вдома! — сказав Іларіон.
— А що таке? — спитав Іліко.
— Що таке? Коли я, всміхаючись, показую зуби, мій півень думає, що в роті у мене зерна кукурудзи, і яструбом кидається на мене.
— А ти заріж його! — порадив я.
— А потім ти кукурікатимеш на ясені? Ти будитимеш мене удосвіта? — спитав Іларіон.
— Так ось,— вів далі Іліко,— затявся дід Харитон. І бачити, каже, не хочу цієї здохлятини, хай не ганьбить мене. А моя бабуся Каленті аж гопки стає: ви, каже, не знаєте, яка вона породиста, зачекайте, ця свиня ще покаже себе! І таки показала! І ви це самі бачите. Моя Серапіона і є нащадок того дохлого поросяти.
— Та ця свиня краща за деяких молодців! — сказав я.
— Зуріко, генацвале! — Обличчя в Іліко осяяла щаслива усмішка.— Ну от скажи, у кого в нашому селі є ще така годувальниця?
— Я ось що тобі скажу, дорогий Іліко: якого біса висить у тебе над каміном розбійницька мармиза твого діда з закоченими вгору очима? Запроси Павлушу-фотографа, і хай він зробить великий портрет Серапіони — нічого кращого ти не повісиш у кімнаті!
— Іларіоне Шеварднадзе, якщо ця свиня не краща за тебе, то хай я винесу її труну з своєї хати! — сказав Іліко і так подивився на Іларіона, що я зрозумів: назріває сварка.
Я підморгнув Іларіонові: знайшов, мовляв, час так необачно жартувати, адже Іліко уже в тій фазі, що ось-ось виставить на стіл горілку!
— Ти не зважай на нього, Іліко! — сказав я.— Твоя свиня хіба що не говорить, а так вона зовсім як людина.
Іліко допитливо глянув на мене. Я витримав його погляд. Не помітивши на моєму обличчі ані тіні жарту, він підвівся і, бурмочучи щось під ніс, пішов по горілку.
— Знайшов час для жартів! — дорікнув я Іларіонові.
— Оце дожився! Вже й слова не можна сказати! Що мені, шапку знімати перед цієї довгорилою свинею? — промовив Іларіон приреченим голосом.
Іліко приніс пляшку горілки та дві цвілі чурчхели. Перші дві склянки випили мовчки, кивнувши один одному головою, а перед третьою Іліко виголосив промову:
— Зурікело, тепер ти вважаєшся вченою людиною. Правда, з великою мукою, з гріхом пополам, та все ж таки доплуганився ти до дев'ятого класу. Отож, коли не вчив, то, може, хоч чув, що нашим предком була мавпа.
— А який же інший предок міг бути в тебе? — докинув Іларіон. Тепер він нічим не ризикував — горілка була вже на столі.
Та Іліко пропустив повз вуха його слова і вів далі:
— Я хоч і не вельми сильний у науці, але думаю, що це не зовсім так. Мені здається, що в різних людей були різні предки. Скажімо, предком Серапіона Сепертеладзе неодмінно була свиня. Подивися на мою Серапіону і на Серапіона Сепертеладзе — хіба ж не близнята? Тільки й того, що моя Серапіона не вміє говорити. Та хіба не народжуються німі люди? Так і моя Серапіона...
Можна було науково доводити Іліко, що свиня аж ніяк не могла бути предком людини, та як його в цьому переконаєш, коли в нього під рукою лежить такий незаперечний аргумент: якби його свиня заговорила, то всі подумали б, що це Серапіон Сепертеладзе.
— Ось як розповім про це Серапіонові Сепертеладзе, дорогий Іліко, то він тобі й твоїй задрипаній свині покаже предків! — сказав Іларіон.
— Іди розповідай! Думаєш, він сам цього не знає? Та я тобі ще не те скажу. Бачиш нашого Іларіона?
Чекаючи якоїсь каверзи, Іларіон насторожився.
— Ну, бачу...
— А знаєш, який він упертий?
— Що впертий, то впертий.
— А чув, як він сміється? Правда ж, наче ірже? Я ствердно кивнув головою.