Дядько Родні не повертався; тоді я рушив до того подвір'я, де зібралися люди, бо коляску мені було видно, і я б помітив, якби дядько вийшов з кущів. Підійшовши до двору, я побачив, що шість чоловік несуть щось довге, а двоє інших підбігли й зупинили мене, причому один із них сказав:
— Клянуся пеклом, це щеня з Джефферсона. Тоді я побачив, що люди несуть віконницю, а на
ній лежить щось прикрите ковдрою. Спочатку я подумав, що це вони допомагають дядькові Родні нести коштовності, але ніде не видно було самого дядька, як рготом один з чоловіків сказав:
— Хто це? Теж з їхнього кодла? А, чорт, нехай хто-небудь відведе його додому.
Один із них взяв мене на руки, і я сказав, що мені треба дочекатися дядька Родні. Чоловік відповів, що з дядьком усе буде гаразд, але я сказав:
— Та я ж хотів чекати на нього тут.
І тоді один із тих, що були позаду, сказав:
— Хай йому грець, швидше забирай його звідси.
Ми рушили вперед. Я їхав верхи на плечах у того чоловіка, а коли озирався, бачив у місячному світлі шестеро чоловіків, що несли віконницю з лантухом. Я спитав:
— Це дядьків, лантух? Чоловік відповів:
— Ні, якщо це й належало дядьку раніше, то тепер воно вже дідусеве.
І я одразу здогадався, що то таке.
— Це телячий бік,— сказав я.—Ви хочете віднести його дідусеві.
Тоді інший чоловік якось кумедно хихикнув, а той, на кому я їхав верхи, сказав:
— Так, ти можеш вважати це телячим боком.
— Це різдвяний подарунок для дідуся. А від кого? Від дядька Родні?— спитав я.
— Ні,— сказав чолов'яга.— Не од нього. Можна вважати, що від усіх людей Моттстауна. Від усіх мотт-стаунських чоловіків.
Нарешті ми побачили дідусевий будинок. Тепер тут усюди горіло світло, навіть на ґанку, і я побачив у холі людей, жінок у хустках, а стежкою, що вела до ґанку, теж ішли люди. Потім я почув, що у хаті хтось ніби співає,—тут з дому вийшов тато і пішов до воріт, а коли ми підійшли ближче і чоловік поставив мене на землю, я побачив, що біля воріт стоїть також Розі. Але то була не пісня, бо пісні співають інакше; мабуть, просто тітка Луїза знову плаче, і мабуть, їй тепер так само не подобається різдво, як раніше воно це подобалося дідусеві.
— Це подарунок для дідуся,— сказав я.
— Так,— одказав тато.— Ти підеш з Розі і ляжеш
спати. Мама незабаром прийде. Будь слухняним хлопчиком. Слухайся Розі. Гаразд, Розі, веди його. Швиденько!
— Ви могли б мені цього й не казати,— відповіла Розі і узяла мене за руку.— Ходім.
Але ми не повернулись на дідусеве подвір'я, а навпаки. Розі вийшла з воріт, і ми попрямували вулицею. Я подумав, що ми обійдемо навколо будинку, щоб потім здивувати дорослих, однак, нічого схожого: ми попростували вулицею. Я спитав:
— Куди це ми йдемо? Розі відповіла:
— Ночуватимемо у місіс Джордон.
І ми пішли далі. Я мовчав. Тато забув про те, що я втік з дому, і, може, якщо я ляжу спати і добре поводитимусь, він не згадає про це аж до наступного ранку. Але головне треба знайти дядька Родні і узяти в нього двадцять четвертаків, перш ніж ми поїдемо додому, так що, може, завтра усе буде гаразд. Ми йшли далі, тут Розі сказала:
— Ось цей будинок.
І ми увійшли на подвір'я. Раптом Розі побачила опосума. Він сидів на дереві на подвір'ї місіс Джордон, і при світлі місяця я теж його побачив. Я заверещав:
— Мерщій! Біжи візьми у місіс Джордон драбину! Розі відповіла:
— Дурниці! Час спати!
Але я не став чекати. Я помчав до будинку, а Розі бігла позаду і гукала:
— Гей, Джорджі! Назад!
Але я не зупинився. Можна ж було, узявши драбину, зняти з дерева опосума та подарувати його дідусеві разом із тим телячим боком, і це все задарма, а дідусь може подарувати мені аж чверть долара, і тоді, коли я заберу двадцять четвертаків у дядька Родні, я матиму двадцять одну монету, і все буде чудово...