Я підвела голову й поцілувала його.
Він випустив мене з обіймів, допоміг мені надягнути пальто, і, поки він одягався, я склала всі наші речі в свою сумочку.
— Щасливіші ті,— сказав він,— що не кохались, коли брали шлюб. Це жахливо — кохатись і взяти шлюб.
— Можливо, й твоя правда,— сказала я.
У коридорі було ще темно і тхнуло від кутка, де був туалет. Ресторану ще не відчинили, внизу нікого не було, всі двері виявились замкнуті, і Фред повісив ключа на довгий цвях біля входу до ресторану.
На вулиці було повно дівчат, що йшли на шоколадну фабрику; мене здивував веселий вираз їхніх облич, більшість із них ішли під руку й сміялися, дивлячись одна на одну.
Коли ми входили до закусочної, годинник на соборі пробив три чверті на сьому. Дівчина стояла до нас спиною й поралася коло кавоварки. Тільки один столик був вільний. Недоумкуватий сидів біля грубки і смоктав свій льодяник на паличці. Було тепло й димно. Обернувшись, дівчина всміхнулася мені й сказала "о", потім подивилася на Фрсда, знову на мене, усміхнулась і побігла до вільного столика, щоб стерти з нього. Фред замовив каву, булочки й масло.
Ми сіли, і мені було приємно бачити, що вона справді рада: коли вона ставила нам тарілки, від старання у неї аж вуха порожевіли. Але в мене було неспокійно на душі, я весь час думала про дітей, і приємного сніданку в нас не вийшло. Фред теж був чимось занепокоєний. Він тільки зрідка поглядав на дівчину і, коли я відводила від нього очі, дивився на мене, та коли я підносила погляд, він щоразу відвертався. До закусочної заходило багато людей, дівчина подавала булочки, ковбасу й молоко, лічила гроші, брала гроші й іноді поглядала на мене і всміхалася мені, немовби підтверджуючи угоду між нами,— угоду, відому тільки їй та мені. Коли в закусочній ставало трохи вільніше, вона підходила до недоумкуватого, витирала йому рота й пошепки називала його на ім'я. І я згадувала все, що вона мені про нього розповідала. Та раптом я дуже злякалася, бо увійшов священик, якому я вчора сповідалася. Він усміхнувся дівчині, дав їй гроші, і вона подала йому через прилавок червону пачку сигарет. Фред також з цікавістю дивився на нього. Потім священик відкрив пачку; його погляд байдуже ковзнув по закусочній він побачив мене, і я зрозуміла, що він злякався. Він більше не всміхався, засунув вийняту сигарету в кишеню свого чорного пальта й хотів був підійти до мене, але, почервонівши, ступив назад.
Я встала й підійшла до нього.
— Доброго ранку, пане священику,— сказала я.
— Доброго ранку,— відповів він, збентежено оглянувся і прошепотів: — Мені треба з вами поговорити, я вже був сьогодні вранці у вас дома.
— Боже мій,— вихопилося в мене.
Він дістав сигарету з кишені пальта, устромив її в рот і прошепотів, запалюючи сірник:
— Вам дано розгрішення, воно дійсне... я поводився дуже нерозумно, даруйте.
— Дуже дякую,— сказала я.— А що робиться у нас дома?
— Я розмовляв тільки з якоюсь літньою дамою. То ваша мати?
— Моя мати? — перепитала я, жахнувшись.
— Зайдіть коли-небудь до мене,— сказав він і дуже швидко вийшов.
Я вернулася до столика. Фред мовчав. Вигляд у нього був дуже змучений. Я поклала свою долоню на його руку.
— Я мушу йти, Фреде,— сказала я тихо.
— Не йди, я мушу поговорити з тобою.
— Тут незручно, потім. Боже мій, ти ж мав на це цілу ніч.
— Я вернуся,— прошепотів він,— скоро. Ось гроші для дітей, я ж пообіцяв. Купи їм щось за них, може, морозиво, якщо вони люблять.
Він поклав переді мною марку. Я взяла її й засунула в кишеню пальта.
— Пізніше,— прошепотів він,— ти одержиш усе, що я тобі винен.
— Ах, Фреде,— сказала я,— облиш це.
— Ні,— сказав він,— мені так тяжко думати про те, що я тебе, можливо...
— Подзвони мені,— прошепотіла я у відповідь.
— Якщо я подзвоню, ти прийдеш? — спитав він.
— Не забудь: я ще винна за каву та за три пиріжки.
— Я пам'ятаю. Ти й справді хочеш уже йти?
— Мушу.
Він устав, я лишилася сидіти й дивилась, як він стоїть біля прилавка й чекає. Поки Фред розплачувався, дівчина всміхнулася мені, і я встала й разом із Фредом пішла до дверей
— Ви ще прийдете? — гукнула дівчина услід нам.
Прийду,— гукнула я у відповідь і ще глянула на недо-
умкуватого хлопчика, що сидів, тримаючи в роті обсмоктану
паличку.
Фред провів мене до автобуса. Ми більше не сказали одне одному жодного слова, тільки швидко поцілувались, коли автобус підійшов; і я побачила, як Фред стояв на зупинці, побачила такого, якого вже бачила багато разів,— погано одягненого й засмученого. А ще я побачила, як він повільно, ні разу не оглянувшись, пішов до вокзалу.
Коли я піднімалася брудними сходами, що вели до нашої квартири, мені здавалося, що моя нога не ступала тут цілу вічність, і я подумала, що ніколи ще не залишала дітей самих так надовго. В будинку було гамірно, чайники свистіли, радіоприймачі вивергали казенні веселощі, і на другому поверсі Мезевітц лаявся з своєю жінкою. За нашими дверима була тиша; я тричі натиснула кнопку дзвінка, почекала й нарешті, коли Беллерман відчинив двері, почула голоси дітей. Я почула їх усіх трьох одразу, тільки кивнула Беллер-манові й побігла повз нього в кімнату, щоб побачити дітей; вони сиділи навколо столу так поважно, як ніколи не сидять у мене; коли я ступила на поріг, їхня розмова і сміх урвалися. Тихо було лише одну мить, але мене охопила глибока туга; страх мій тривав тільки мить, але цієї миті я не забуду ніколи. Потім старші діти встали, обняли мене, а я взяла на руки маленького й поцілувала його, відчуваючи, що сльози течуть у мене по обличчю. Беллерман був уже в пальті капелюха він тримав у руках.
— Вони поводилися добре?—спитала я.
— Так,— відповів він,— дуже,— і діти подивилися на ньо го і всміхнулись.
— Зачекайте,— сказала я. Посадовивши малого на стільчик, я взяла з шухляди гаманець і вийшла разом з Беллерма-ном у коридор. На вішалці я побачила капелюх пані Франке та шапку пана Франке і привіталася з пані Гопф, яка вийшла з туалету. У волоссі в неї були папільйотки, під рукою вона тримала ілюстрований журнал. Я почекала, поки вона увійде до своєї кімнати, подивилась на Беллермана і спитала: