Я подивився на неї.
Там гарно, дуже мила дівчина і старий чоловік. Ще
й кава смачна. То в них я заборгувала.
І там був недоумкуватий хлопчик? — спитав я.
Вийнявши з рота сигарету, вона подивилась на мене:
— Ти туди часто ходиш?
— Ні, сьогодні вранці я був там уперше. Підемо туди завтра?
— Підемо,— сказала вона і знову повернулася на другий бік, до вікна, спиною до мене. Я хотів подати їй тарілку й пиво, але вона сказала: — Постав там, я поїм пізніше.
Я сидів біля неї, хоч вона відвернулась від мене, і посьорбував пиво. На вокзалі було тихо. За вокзалом над багатоповерховим будинком я побачив неонові обриси великої коньячної пляшки; вона завжди висить там на небі, і в її товстому череві видно силует чоловіка, який щось п'є. А по фронтону багатоповерхового будинку пробігають рядки реклами, які весь час змінюються: вогненні літери вискакують і вискакують з порожнечі. Я повільно читав: НЕ МУЧ СЕБЕ — вилетіло з темряви. Потім кілька секунд не було нічого, і мене охопило дивне почуття чекання. В ПОХМІЛЛІ НЕ СИДИ — з'явилося знову й зникло в порожнечі, і знову кілька секунд не було нічого, а потім раптом засвітилися всі літери: ПИЙ ДОЛОРІН — і три, чотири рази підряд у порожнечі спалахували червоні слова: ПИЙ ДОЛОРІН. Слідом випливло: ПО ДОЛОРІН ПІДИ, а потім з'явились отруйно-жовті літери: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!
— Фреде,— сказала раптом Кете,— мені здається, якщо ми говоритимем про те, що тебе цікавить, у нас нічого не вийде. Тому я не хочу про це говорити. Ти сам маєш вирішити, що тобі робити, та навіть якщо я вагітна, я не хочу, щоб ти, вернувшись додому, знову бурчав і бив дітей, знаючи, що вони ні в чому не винуваті. Цього я не хочу. А незабаром ми почнемо кричати одне на одного. Цього я теж не хочу. Але й приходити до тебе я більше не можу.
Вона все ще лежала, повернувшись до мене спиною, і ми обоє втупилися у світляний напис на фронтоні багатоповерхового будинку, який змінювався тепер усе частіше й усе несподіваніше; всіма кольорами виписувався в нічній темряві заклик: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!
— Ти чуєш?
— Так,— сказав я,— чую. Чому ти не можеш більше при-ї ходити до мене?
— Тому що я не повія. Я нічого не маю проти повій Фреде, але я не повія. Мені неприємно приходити до тебе й бути з тобою то в парадному зруйнованого будинку, то в полі, а потім вертатися додому. В мене завжди буває таке відчуття, наче ти забувся тицьнути мені в руку п'ять чи десять марок перед тим, як я сяду в трамвай. Не знаю вже, скільки таким жінкам дають за це.
— Думаю, вони їм дають набагато менше.— Я допив пиво і, повернувшись до стіни, подивився на зеленуваті шпалери з візерунком у 4юрмі серця.— Отже, ми розлучаємося.
— Еге ж,— сказала вона,— гадаю, так буде краще. Не в моїй натурі тебе силувати, Фреде, ти ж мене знаєш, але гадаю, що буде краще, коли ми розлучимося. Діти нічого більше не розуміють — правда, вони мені вірять, коли я кажу, що ти хворий, але під хворобою вони розуміють щось зовсім інше. Крім того, на них впливає все оте базікання в будинку. Діти дорослішають, Фреде. Буває так багато непорозумінь. Дехто навіть думає, що ти зв'язався з іншою жінкою. А в тебе ж нема нікого, Фреде?
Ми все ще лежали, повернувшись спинами одне до одного, і ця розмова звучала так, наче ми зверталися до когось третього.
— Ні,— сказав я,— ніякої іншої жінки в мене немає, і ти це знаєш.
— Про таке ніколи не можна знати напевне,— сказала вона,— інколи я сумнівалася, бо не знала, де ти живеш.
— У мене нікого немає,— відповів я,— я ще ніколи тебе не обманював, ти ж знаєш.
Вона, здавалося, задумалась.
— Так,— промовила вона,— думаю, ти мене ще ніколи не обманював. Принаймні я такого не пам'ятаю.
— От бачиш.— Я відпив ковток пива з її кухля, який стояв на стільці поруч мене.
— Власне кажучи, тобі зовсім непогано,— провадила вона далі,— ти п'єш, розгулюєш, коли хочеш, по кладовищах, і як
тільки ти подзвониш, я одразу ж приходжу, коли тобі цього заманеться, а ввечері ти спиш собі в отого дослідника Данте.
Я не так уже й часто ночую в Блока. Здебільшого
я знаходжу притулок деінде, а цей будинок я терпіти не МОжу. Він занадто великий, порожній і гарний, і все в ньому таке вишукане. Я не люблю цих вишукано вмебльованих будинків.
Я повернувся на другий бік і подивився поверх її спини на світляний напис угорі, на фронтоні багатоповерхового будинку, але там усе ще були ті самі слова: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!
Цей заклик світився цілу ніч, раз у раз спалахував усіма кольорами спектру. Ми довго лежали й мовчки курили. Потім я встав з ліжка і зсунув фіранки, але напис було видно й крізь тонку тканину.
Кете дуже здивувала мене. Вона ще ніколи не розмовляла зі мною так. Я поклав руку їй на плече й нічого не сказав. Лежачи до мене спиною, вона відкрила сумочку, і я почув, як клацнула її запальничка, а потім побачив, як там, де вона лежить, піднімається до стелі дим.
— Погасити світло? — спитав я.
— Ага, так буде краще.
Я встав, вимкнув світло і знов ліг поруч неї. Вона повернулась на спину, і я злякався, коли, шукаючи рукою її плече, раптом доторкнувся до обличчя Кете,— воно було мокре від сліз. Я не міг промовити ні слова, забрав свою руку з плеча, знайшов під ковдрою її маленьку сильну руку й міцно стиснув. Я був радий, що вона не висмикнула її з моєї.
— Хай йому чорт,— сказала вона в темряві,— кожний чоловік, коли він одружується, повинен знати, що робить.
— Я зроблю все,— сказав я,— справді все, щоб ми одержали квартиру.
— Перестань, бога ради,— сказала вона, і це прозвучало так, наче вона сміялася,— йдеться зовсім не про квартиру. Невже ти й справді думаєш, що йдеться про це?
Я підвівся, щоб заглянути їй в обличчя.
Руку її я відпустив і побачив бліде обличчя, побачив вузьку білу смужку проділу, яка так часто давала мені забуття, а коли на фронтоні багатоповерхового будинку спалахнув напис, я виразно побачив її обличчя, залите зеленим світлом: вона справді всміхалась. Я знову ліг на бік, і тепер вона сама знайшла мою руку й міцно потиснула її.
— Ти й справді думаєш, що йдеться не про це?
— Ні,— сказала вона дуже категорично,— ні, ні. Будь же чесним, Фреде. Якби я раптом прийшла до тебе і сказала, що в мене с квартира, ти б злякався чи зрадів?