Діти, що сиділи в кутку, повставали, повідсували тарілки, і коли вони проходили повз нас, відважна маленька дівчинка в зеленій шапочці гукнула:
— Запишіть, будь ласка, мама звеліла.
— Добре,— сказав старий, усміхаючись їм услід.
— Ваша жінка,— спитала я тихо,— його мати померла?
— Так,— сказав інвалід,— вона померла. її розірвало бомбою просто на вулиці, а маля, яке вона тримала на руках, відкинуло на купу соломи, де його й знайшли, почувши плач.
— У нього це від народження?..— спитала я, затинаючись.
— Від народження,— сказала дівчина.— Він завжди був такий; усе проходить, проходить повз нього, тільки наші голоси досягають його слуху та ще орган у церкві, різкий скрегіт трамвая і спів ченців, коли вони моляться хором. Та ви їжте, їжте. Ой, вам усе-таки неприємно.
Я взяла останній пиріжок, похитала головою і спитала:
— Ви сказали, він чує спів ченців?
— Так,— відповіла вона, лагідно дивлячись мені у вічі,— він, напевно, їх чує. Коли я ходжу до ченців, на Більдонер-плац,— думаю, знаєте — і коли вони співають хором молитву, його обличчя змінюється, стає худим, майже суворим, і щоразу я лякаюся, а він дослухається. Я знаю, що він їх чує; він прислухається, і вигляд у нього зовсім інший, він уловлює мелодію молитов і плаче, коли ченці перестають співати. О, ви дивуєтесь! — сказала вона усміхаючись.— їжте.
Я знову взяла в руку пиріжок, відкусила й відчула, як тепле повидло тане у мене в роті.
— Ви повинні часто ходити з ним туди,— сказала я,— на Більдонерплац.
— О так,— сказала вона,— я часто ходжу з ним туди, хоч це мене й лякає. Хочете ще кави?
— Ні, дякую,— сказала я.— Мені треба йти.— Я нерішу че подивилася на дівчину й на недоумкуватого і тихо сказала: — Мені б хотілося коли-небудь побачити його там.
— У церкві? — спитала вона.— У ченців?
— Так,— сказала я.
— Ну, тоді підемо... шкода, що ви йдете. Та ви ще прийдете, правда ж?
— Прийду,— сказала я,— мені ж треба заплатити.
— О, бога ради! Не для того, а взагалі приходьте. Почувши її слова, старий кивнув головою. Я допила каву,
встала і струсила з пальта крихти.
— Я прийду ще,— сказала я,— у вас так гарно.
— Сьогодні?—спитала дівчина.
— Ні, не сьогодні,— сказала я,— але скоро. Може, завтра вранці; і при ходитиму часто, і до ченців підемо разом.
— Добре,— сказала дівчина.
Вона подала мені руку, і я міцно потиснула цю дуже легку білу руку; подивившись на її квітуче обличчя, я всміхнулася й кивнула старому.
— Бернгарде,— тихо сказала я недоумкуватому, який кри шив пальцями пиріжок, але він не чув мене і, здається, навіть не бачив; він майже зовсім стулив повіки, червонясті, запалені повіки. Я повернулася й пішла до темного тунелю, який вів на Вокзальну вулицю.
IX
Коли я спустився вниз, зі столів прибирали купи тарілок; пахло холодним гуляшем, салатом та пудингом на сахарині.
И 9 — 120
321
Я сів у кутку й спостерігав, як двоє молодих хлопців грали на автоматах. Мене хвилювали різкі дзвінки, коли нікелеві кульки торкалися контактів, шалене обертання дисків і стук, коли вони зупинялися. Кельнер змахував зі столиків своєю серветкою, а худа господиня прибивала над прилавком великий жовтий картонний плакат: "Сьогодні ввечері танці. Вхід вільний".
За одним столиком зі мною сидів старий у пальті з грубої вовни й у мисливському капелюсі; у попільниці димилась його люлька. Не скинувши свого зеленого капелюха, старий колупався виделкою в червонястому гуляші. Що ви бажаєте? — спитав кельнер.
Я глянув на нього, і його обличчя здалося мені знайомим.
— А що у вас є?
— Гуляш,— сказав він, свинячі відбивні, картопля, са* лат, десерт. А коли хочете, можна й перше, є суп.
— Дайте мені гуляш,— попросив я, але спочатку суп і чарку горілки.
— Буде зроблено,— сказав кельнер.
Страва була поживна й гаряча* і я відчув, що голодний; попросивши хліба, я вмочав його в гострий соус.
Потім я замовив другу чарку горілки. Хлопці все ще грали. У одного з них чуб став дибом.
Я заплатив і почекав кілька хвилин, але автомати не звільнились. Я ще раз уважно подивився кельнерові в обличчя; це бліде обличчя й білявий чуб я, напевно, десь уже бачив.
Підійшовши до прилавка, я попросив сигарет; господиня подивилася на мене і спитала:
— Ви залишаєтесь на цілу ніч?
— Так,— сказав я.
— Чи не заплатите ви наперед? — і вона всміхнулася. Так воно певніше... Від нас до вокзалу один крок, а речей у вас нема.
Звичайно,— згодився я і дістав з кишені гроші.
— Вісім марок, будь ласка,— сказала вона й послинила чорнильного олівця, щоб виписати мені квитанцію.— Ви ко* гось чекаєте? — спитала вона, подаючи мені папірець.
Так, свою жінку,— відповів я.
— Добре,— сказала вона, простягла мені сигарети, і я поклав марку й піднявся нагору.
Довго лежав я на ліжку, курив і ламав собі голову, сам не знаючи над чим, поки мені не спало на думку, що я силкуюся згадати обличчя кельнера. Я не можу забути побачених
облич — вони всі йдуть за мною, і, як тільки потрапляють мені на очі, я їх упізнаю. Вони снують десь у моїй підсвідомості, особливо ті, яких я бачив тільки один раз, та й то побіжно; вони пропливають, як невиразні сірі риби серед водоростей у каламутній заводі. Іноді їхні голови проштовхуються до поверхні, але зовсім вони виринають, коли я справді побачу їх знову. Я неспокійно нишпорив поміж рибами, яких було повно в ставку, а тоді смикнув за вудку, й осьдечки він, кельнер: солдат, який колись лише одну хвилину лежав біля мене на санітарному пункті; з-під пов'язки на його голові виповзали тоді в уже загуслу й іще свіжу кров воші; вони спокійно повзли через його потилицю до білявого ріденького чуба, повзли по обличчю непритомної людини; нахабні паразити забиралися на вуха, знову сповзали на плечі й зникали за брудним коміром; худе, стражденне обличчя чоловіка, який байдуже подавав мені сьогодні гуляш, я бачив за три тисячі кілометрів звідси.
Я зрадів, пригадавши, де довелося бачити кельнера, перевернувся набік, витяг з кишені гроші й перелічив їх на подушці: лишилося ще шістнадцять марок вісімдесят пфе-нігів.
Потім я знову спустився в бар, але обидва молоді хлопці все ще стояли біля автоматів. У одного з них кишеня піджака, очевидно, була повна десятипс})енігових монет — вона важко відвисала, і він правою рукою рився в грошах. Крім них, тут був ще чоловік у мисливському капелюсі; він пив пиво й читав газету. Я випив чарку горілки й подивився в гладеньке, без пор, обличчя господині, яка сиділа на високому табуреті, гортаючи ілюстрований журнал.