Я часто слухав єпископа, і мені завжди було нудно під час його проповідей, а нічого гіршого за нудьгу я не знаю; але тепер, коли голос єпископа залунав у репродукторі, мені раптом спав на думку прикметник, який я давно намагався згадати. Я знав, що це простий прикметник, він крутився в мене на язиці, та весь час вислизав. Єпископ любить надавати своїй мові того відтінку говірки, який робить промовця популярним, проте єпископ не популярний. Свій словниковий запас для проповідей він, очевидно, позичає з богословських книг, де зібрано всілякі ао^оризми, які за останні сорок років непомітно, але невпинно втрачали свою переконливість. Ці ао^оризми стали тепер пустими фразами, утертими істинами. Істина не буває нудною, але єпископ, очевидно, має особливий хист оповивати і її нудьгою.
— ...У нашому повсякденному житті ми повинні пам'ятати про господа бога, збудувати йому вежу в своєму серці...
Кілька хвилин я прислухався до його голосу, що лунав над безлюдними плато^ормами, і водночас бачив убраного в червоне чоловіка, що стояв там, удалині, біля репродуктора, і говорив, ледь помітно перебираючи міру в говірці. І несподівано я згадав слово, яке шукав роками, але не міг згадати, бо було воно надто просте: єпископ дурний. Мій погляд, обігнувши вокзал, вернувся на платформу, де дівчина від хвилювання все ще то підсмикувала, то опускала свого білого фартуха, а жінка на лавці тепер давала своїй дитині пляшечку. Потім очі мої ковзнули по буруватому хвилястому орнаменту на цегляній стіні й зупинились на брудному підвіконні в моїй кімнаті, і я зачинив вікно, ліг на ліжко й закурив.
Тепер нічого не було чути, і в будинку стало тихо. Стіни кімнати були обклеєні червонястими шпалерами, зелений їхній візерунок у 4юрмі серця вицвів, і здавалося, що хтось надряпав на папері олівцем бліді закарлюки, розташувавши їх напрочуд рівномірно. Абажур — яйцеподібний скляний ковпак з голубуватими прожилками — був потворний, як і всі абажури; лампочка в ньому була, певно, на п'ятнадцять свічок. Подивившись на вузьку одежну шафу, темно-брунатну від морилки, я зрозумів, що нею ніколи не користувалися і що її взагалі поставили сюди не для користування. Люди, які бувають у цій кімнаті, не належать до тих, хто розпаковує свій багаж, якщо він взагалі у них є. У них немає піджаків, які треба вішати на плічка, немає сорочок, які треба складати; та й ті двоє плічок, що їх я помітив у відчиненій шафі, були такі ненадійні, що могли зламатися під вагою мого піджака. Тут вішають піджаки на стілець, а штани, якщо їх взагалі знімають, кидають поверх піджака, не звертаючи уваги на складку, і при цьому розглядають бліду чи, буває, й червонощоку істоту жіночої статі, чий одяг висить на другому стільці. Одежна шафа тут зовсім зайва, вона існує тільки про людське око, як і плічка, якими ще ніхто не користувався. Замість умивальника стоїть звичайнісінький кухонний столик з умивальним тазом, який можна поставити під стіл. Але таза туди не поставили. Він емальований, трохи оббитий, а фаянсова мильниця — це рекламний виріб фабрики губок. Склянку для чищення зубів, очевидно, розбили, та так і не дали іншої. Принаймні склянки не було. Очевидно, тут вважали за свій обов'язок подбати й про прикрашення стін, а що підійшло б сюди краще, ніж репродукція Мони Лізи, котра, напевне, була колись додатком до якогось попу лярного журналу з мистецтва? Ліжка, низькі й темні, були Ще нові, з кислуватим запахом свіжообструганого дерева. Постільна білизна мене не цікавила. Поки що я лежав одягнений і чекав на свою жінку, яка, напевне, принесе домашню білизну. Ковдри були вовняні, зеленуватого кольору; вони трохи витерлися, і на тканому візерунку ведмеді, що грають У м'яча, перетворились на людей, що грають у м'яча, оскільки морди ведмедів уже не можна було розпізнати і вони стали схожими на карикатури атлетів з бичачими шиями які перекидаються мильними бульками. Дзвони пробили дванадцяту.
Я встав, щоб узяти з умивального столика мильницю, і закурив. Просто жахливо, що я не можу про це ні з ким говорити, нікому не можу сказати всієї правди, але гроші мені потрібні й кімната потрібна тільки для того, щоб спати зі своєю жінкою. Ось уже два місяці, як ми хоч і мешкаємо в тому самому місті, а живемо подружнім життям тільки в готельних номерах. Коли було по-справжньому тепло, ми іноді зустрічалися в парках або в парадних зруйнованих будинків, у самому центрі міста, аби бути певними, що нас не захоплять зненацька. У нас надто мала квартира — оце й усе. Окрім того, стіна, що відділяє нас від сусідів, надто тонка. А на більшу квартиру потрібні гроші, потрібне те, що вони називають енергією, але ми не маємо ні грошей, ні енергії. У моєї жінки також нема енергії.
Останній раз ми були разом у парку, що на околиці міста. Вечоріло, і з полів віяло запахом зібраного порею, а на обрії по червонястому небу стелився з димарів чорний дим. Швидко залягала темрява, червінь неба стала фіалковою, а потім чорною, і вже не видно було темних широких мазків диму. Сильніше запахло пореєм та гіркотою цибулі. Десь дуже далеко, за піщаним кар'єром, світилися вогні, дорогою повз нас проїхав на велосипеді якийсь чоловік: над вибоїстим шляхом гойдався вогник, вирізаючи в небі маленький темний трикутник, один бік якого був відкритий. Непідтягнуті болти деренчали, і стук щитків завмирав удалині повільно й майже урочисто. Коли я вдивлявся довше, то розпізнавав біля дороги ще й огорожу, темнішу за ніч, а за нею чулося ґелґотання гусей та ласкавий голос якоїсь жінки, що кликала їх, аби погодувати.
На темній землі я розпізнавав тільки біле обличчя Кете, і коли вона розплющувала очі, бачив у них якийсь дивний синюватий блиск. її голі руки також були білі; вона дуже гірко плакала, і, цілуючи її, я відчував смак сліз. У мене паморочилась голова, і склепіння неба тихо погойдувалось над головою, а Кете плакала дедалі гіркіше.
Ми обтрусились і повільно пішли до кінцевої зупинки дев'ятого номера. Здалека було чути, що трамвай завертав по колу, і ми бачили, як з дротів сипалися іскри.
— Стає прохолодно,— сказала Кете.