— Ну, тоді,— вичавив я з себе,— до побачення і велике спасибі.
— Вітайте вашу дружину.
— Дякую,— сказав я. Ми подали один одному руки, і я пішов до дверей. Обернувшись, я побачив, що він зробив мені вслід благословляючий жест, і поки я не зачинив за собою дверей, він стояв, густо зашарівшись, з безпорадно опущеними руками.
Надворі було прохолодно, і я підняв комір пальта. Я повіль но йшов до міста й чув, як здалека долинає церковний спів, протяжне гудіння сурм, голоси співаючих жінок, які раптом заглушив могутній чоловічий хор. Пориви вітру доносили до мене це музичне різноголосся разом з курявою, піднятою вітром з руїн. Щоразу, коли пил обсипав мені обличчя, до мене долинав натхненний спів. Але раптом цей спів урвався, і, пройшовши ще з двадцять кроків, я опинився на тій вулиці, на яку якраз звернула процесія. На тротуарах стояло не так уже й багато людей, я зупинився і став чекати.
Між групою, що несла святі дари, та хором співацького товариства ступав сам-один єпископ у червоному облаченні мученика. У розпалених півчих був безпорадний, трохи дурнуватий вигляд: здавалося, що вони прислухаються до лагідного ревіння, яке щойно самі припинили.
Єпископ був дуже високий, і його густе біле волосся вибивалося з-під тісної червоної шапочки, яка щільно облягала його голову. Він тримався прямо, руки його були молитовно складені, але я бачив, що він не молиться, хоча руки й склав, очі його дивляться вперед. Золотий хрест у нього на грудях злегка похитувався в такт його крокам. У єпископа була королівська хода, він виносив ноги далеко вперед, при кожному кроці червона сап'янова пантофелька піднімалася трохи вгору, і ці його рухи нагадували пом'якшений варіант гусячого кроку. Єпископ був колись офіцером. Його аскетичне обличчя 4ютогенічне. Він цілком підходить для обкладинки якогось релігійного ілюстрованого журналу.
Трохи позаду за єпископом ішли каноніки. З них лише двом пощастило: вони теж мали аскетичний вигляд, а решта були товсті, з надто блідими або надто червоними обличчями, що виявляли обурення не знати з якої причини.
Четверо чоловіків у смокінгах несли багато розшитий балдахін у стилі барокко, а під балдахіном ішов вікарний єпископ з дароносицею. Облатка була дуже велика, проте я майже не бачив її. Я опустився навколішки, перехрестився, і на мить мені здалося, що я лицемірю, та потім я подумав, що бог зовсім не винний і що стати перед ним навколішки — це ще не лицемірство. Майже всі люди на тротуарі посхиляли коліна, тільки один юнак у зеленій вельветовій куртці і в береті лишився стояти, не знімаючи шапки й не виймаючи рук з кишень. Я був радий, що він принаймні хоч не курив Якийсь сивочубий чоловік підійшов до нього ззаду, щось прошепотів йому, і юнак, знизавши плечима, зняв берета й тримав його поперед себе, але так і не став навколішки.
Я знов засумував, дивлячись услід групі з святими дарами, що звернула на широку вулицю, де все відбулося знову опускання навколішки, вставання та обтрушування пилу з штанів, і здалека здавалося, що то котиться хвиля
Позаду групи з дароносицею йшло чоловік двадцять у смокінгах. Костюми у всіх були чисті й гарно лежали, тільки У двох вони лежали гірше, і я одразу збагнув, що це робітники. Мабуть, вони почувалися жахливо серед тих людей, на яких костюми лежали гарно, бо то були їхні власні костюми. А робітникам ці темні костюми, очевидно, позичили. Адже відомо, що єпископ має тонке соціальне чуття, і, напевне, саме він наполіг на тому, щоб балдахін несли й робітники.
Повз нас пройшла група ченців. На них було любо дивитися, їхні чорні пелерини поверх жовто-білого вбрання, чисто виголені тонзури на схилених головах — усе це мало гарний вигляд. І ченцям не треба було складати молитовно руки, вони могли просто сховати їх у широких рукавах. Ченці пройшли далі, глибокодумно схиливши голови, зовсім тихо, не надто швидко й не надто повільно, в розміреному темпі чернечого життя. Широкі коміри, довгий одяг і гарне поєднання чорного з білим — усе це надавало їм чогось юнацького й натхненного, і їхній вигляд, можливо, пробудив би в мені бажання стати членом їхнього ордену, якби я не був знайомий з деким із них і не знав, що в священицькому вбранні вони мали б не кращий вигляд, ніж ті священики.
Слухачів духовної академії було чоловік сто, і багато хто з них мав вельми одухотворений вигляд. А деякі обличчя були позначені трохи болісним натхненням. Більшість із них були у смокінгах, але дехто надів звичайнісінький темно-сірий костюм.
Потім пройшли священики міських церков у супроводі людей, що несли великі бароккові світильники, і я побачив, як важко зберегти поважний вигляд у пишному священицькому облаченні. Більшості священиків не пощастило: вони не виглядали аскетами, серед них були дуже товсті і як кров з молоком. А люди, що стояли на тротуарах, мали здебільшого поганий вигляд, здавалися стомленими, були наче неприєм но здивовані.
Усі студенти-корпоранти були в дуже барвистих шапочках і таких же барвистих шарфах, а ті, що йшли посередині, несли так само дуже барвисті корогви — їхній важкий шовк звисав донизу. Корпорантів було сім чи вісім рядів по троє в кожному. Такої барвистості, як у цій групі, я ще ніколи не бачив. Обличчя у студентів були дуже поважні, і всі вони дивилися прямо перед собою, не змигнувши оком, наче там десь далеко була дуже принадлива мета, і ніхто з них, здавалося, не помічав, що все це смішно. У одного із студентів — у синьо-зеленій шапочці — піт біг по обличчю ручаями, хоч було не так уже й жарко. Але студент не поворухнув рукою, щоб утерти піт, і вигляд у нього був не смішний, а дуже нещасний. Я подумав, що відбудеться, очевидно, щось на зразок суду честі і що за недозволений піт під час процесії його виженуть з корпорації і, можливо, його кар'єра на цьому скінчиться. І він дійсно справляв враження людини, яка не має більше перспектив, а в усіх інших студентів, тих, що не пітніли, вигляд був такий, наче вони й справді відібрали в нього перспективи.
Повз нас пройшла велика група школярів; вони співали занадто швидко, трохи уривчасто, і здавалося, що це анти-фонний спів, бо весь час у кінці колони дуже голосно й виразно звучали ті слова, що їх голова колони проспівала на три секунди раніше. Кілька молодих учителів у новесеньких смокінгах і два молоді клірики в мереживних пелеринах бігали туди й сюди і намагалися надати співові злагодженості; рухами рук вони відбивали такт, щоб у задніх рядах не фальшивили. Та все це була марна річ.