— От до чого дожились ми, Опанасе! Чи думали, чи гадали коли ми з тобою, що доведеться нам так паскудно вмирати?..
Опанас нічого не відповів, тільки глянув у вікно, і на старих очах його блиснули два самоцвіти.
— Чи вмирать, чи жить? Чи до божевільних, чи в Тару, чи в "люде"?..
— Чи на гіллю! — скрикнув Опанас.— Чи в Дніпро!.. На гіллю — бридко: ніби собака; а Дніпра жалко поганити... Знаєте, що у мене єсть...
При сім слові двері — рип! Ба, на порозі Мукосій.
— Я,— каже,— забіг оце до тебе на хутилочку, на годиночку: пробі, ніколи, хоч розірвись...
— Чого це?
— Недужих — ось поки! — він показав пучкою на горло.— От до обіду дві години, а мені треба заїхати до десяти недужих...
— Як же ти до всіх поспієш?
— Треба поспівати, коли не хочеш з довгою рукою під монастир!.. Сюди-туди, треба всюди... Але не тратьмо часу, кажи швидше: купив собі хату?
— Е, який-бо ти швидкий! Се таке діло, що сім раз примір, а раз одріж...
— Добрий кравець зразу одріже... Та не про се річ, а коли так, так нічого верзти невідь-що,— купуй швидше. Завтра банк продає дуже добру селитьбу. Тисячів двадцять варта!
— Еге! Не по мені жупан шитий.
— Не витребенькуй, а купуй.
— Та де ж купило взять?
— В кишені... Ти послухай: селитьба добра, банк дешево продасть... Я декому шепну,— тисячів за десять купиш...
— Се знов якось ніяково. Кажеш: варта двадцять тисячів, а купиш за десять... Коли двадцять коштує, так треба двадцять і давать...
Мукосій аж підскочив та до мене:
— А що, хіба не правду я гадав, що ти соціаліст! На-стоящий соціаліст! Хіба се не соціальна теорія: "Брати стільки, скільки варто матеріал і праця..." Що мовчиш? Ну, дякую тобі, що проговорився, а то б підвіз був ти мене під піддашшя...
Я злякався, не знав що й казати,— так наче заціпило. Спасибі Опанасові, виручив: глянув на мене та до Мукосія:
— Ви, добродію, не так зрозуміли... Ми гадаємо собі так: коли ми що купуємо непоцінно, так щоб люде не сміялись або не лаяли та не говорили: "Сякі-такі, покористувались чужим добром! Селитьба коштує двадцять тисячів, а вони її взяли за половину..." От що страшно...
— Дурні ви обидва, як бачу! Вибачте за се слово... Видно, що ви живете не з людьми, а в лісі. Жили б з людьми, то б знали, що кожен розумний чоловік мізкує своє добро дорожче продать, а чуже дешевше купити. Се таке світове, що й мала дитина знає...
— А по-нашому,— каже несміливо Опанас,— тут наче пахне оманою...
— По-нашому! — перекривив його Мукосій.— По-нашому! По-вашому так, а по-людськи виходить, що ви обидва соціалісти: напхали собі, в голови прудонщини та й верзете: "Власніть — крадіжка — крамарство — мошенство..." А за се знаєте що? Туди, де козам роги правлять.
— Годі-бо, не сердься. Ми Прудона 12 зроду не читали... А бач, так по-християнськи, страшно, щоб гріха на душу не взять...
Як зарегоче Мукосій:
— Гріх! Грі!ха боїться! Бач, який праведник! Так чого ж тобі і лізти в люде? Тобі дорога в Лавру та в схимники... Ха-ха-ха!
Мукосіїв регіт взяв мене за печінки: соромно стало, почервонів та мізкую собі, що б його таке сказати, щоб втерти носа Мукосієві, а він швидше за шапку та й каже:
— Ну, як знаєш... Хочеш "в люде" — купуй хату; не хочеш — як хочеш. Тільки знай, що поки нема в тебе своєї хати, я не поведу тебе "в люде". Сам посуди: хто ти? — пролетарій! Чого гадаєш? Іди куцуй! Діло чисте, як скло,— а люде похвалять... Іди завтра в банк та купуй. Прощавай! Ніколи...
Що його діяти? Довго ми радились з Опанасом. Своя хата — діло добре, що й казати. Але справді, як же його викрутиться? Дорога, не по нашим грошам; дешево купить дорогу — чудно якось. Самим будувати — не нам за се діло браться: нічого не тямимо в будівлі. Не купити — розсердиться Мукосій, піде благовістити, що я соціаліст. Йому всі і всюди повірять — і зараз тебе, раба божого, гайда за Урал!... Горенько наше. Кликнули бабу на пораду, розказали їй усе, що чули від Мукосія.
Ану, стара, поверни своїм розумом та порадь наіі! — каже Опанас.
— А ви селитьбу ту бачили? — питає баба.
— Ні.
— От, бачте, і видно, що у вас у бороді, вибачайте, гребка цвіте, а в голові на розум ще й не орано. Хто ж купує не бачивши? Хіба не знаєте, "завічного купця пугою б'ють". От що!
Ну, як же тут не сказати, що у баби справді голова мудра! Пішли ми, подивилися на селитьбу,— і баба з нами пішла.
Селитьба гарна; не така, як от у товстопузих банкірів, не така, як у багатирів-панів, не така, як у голоштаньків-чинов-ників; а от така саме, як у заміжних панків, що і в кишені у їх колись було туго, мов засупонено, і голова на свистуна не походила, і так усе було по-людськи. На улицю домик на дев'ять вікон (у нас, звісно, по закону не можна, щоб вікна були до пари). Під вікнами насаджено бузку, липи і акації білої. Будинок дерев'яний, чепурненький; двір великий; на дворі дві комори, під ними льохи, далі конюшня, колодязь, голуб'ятник і те місце, що всім треба, а за сим місцем невеличкий садок: дві яблоні, три дулі та щось сливнику; квіток не видно, а щось воно ніби пахне, ніби воняє... Опанас каже, що воняє з "місця", а баба каже, що то пахнуть у сусіда квітки... І завели спірку: воняє! — пахне! — воняє! — пахне!
— Ти б пішов понюхав у тюрмі, як воняє, а тоді б ти й знав, що пахне, а що воняє... Хіба так воняє? Начебто я зроду-віку не нюхала!
— Коли нюхала, так і нюхай на здоров'я, нехай воно тобі "пахне"... Нюхай, піди носа приложи...
— А щоб ти не діждав, щоб я свого носа притуляла, господи прости, до !
— Годі вам,— озвався я,— у чужому дворі завелись... Дворище баба вподобала і зараз розписала по-своєму:
"Отут,— каже,— качки у мене полоскатимуться, отут гуси, отут поросятам загородить можна, а осьдечки коло саду стане місце на саж; можна вигодувати яку свинячку,— свої ковбаси будуть..." Подивилися в домі — і тут добре. Опанас ка;ке, нібито стеля низько, мало воздуху, а баба спорить, що "так краще, теплій зимою буде"... Ходили, дивились, роздив-лювались... А як би його у кого тямущого спитати, що воно варто?
— Як, бабо, на твою гадку?
— Хіба я знаю! Воно гарно, та хто його знає. Якби на хуторі, у нас,— ну, одні гроші, а в Києві другі...