Сьогодні, в неділю, Аркадія надумала поїхати на базар по яблука.
— Чому на базар? — здивувався Філ.— Давай провідаємо твою матір. Ціле літо й не заглянули, незручно якось... І сад же добре вродив...
— Як хочеш,— знизала плечима Аркадія.— Яблука там справді сортові.
Матері вдома не було, а бабуся, глипнувши на них спідлоба, хаміль, хаміль — та до своєї кімнатки за кухнею. Старенька нізащо на світі не йняла віри, що це Аркадія, вважала її за двійничку своєї любої онуки, царство їй небесне, і кожного разу тікала до свого сховку. Сценка повторилась і зараз. Аркадія зареготала, взяла корзину і подалася в сад. Мабуть, щоб продемонструвати Філові свою пам'ять, казала, підносячи руку:
— Отам — симиренки, цілу зиму лежатимуть, онде — білий налив, з того краю — ранет...
З маленького віконечка за ними крадькома стежили вицвілі старечі очі, сповнені недовіри й цікавості. Непомітні погляди тяглися до дівочої постаті і з сусідніх будинків, і з-за кущів, парканів. Хто ж би це пропустив нагоду побачити таку дивовижу: була похована, тут розлягалася сумовита музика, ридала невтішна мати, а тепер ось шастає по саду!
Коли виїжджали з двору, Аркадія раптом сказала:
— Хочу побачити свою могилу!
І от вони на цвинтарі.
— Показуй, ти був на похороні.
Аркадія зупинилась, пропускаючи Філа вперед. Обличчя її було застигле, байдуже і цієї миті скидалося на маску. "Чи в неї кам'яне серце? — промайнула в чоловіка думка.— Чи просто міцна нервова система? Але ж все-таки..." А що "все-таки" він достеменно і сам не знав. Сподівався, що відвідини власної могили зворушать Аркадію до сліз, пом'якшать її жорстку натуру, і вже міркував, як втішатиме її, скаже щось глибоке, значне про феномен життя і смерті, одвічний кругообіг в Природі... Чим далі йшли поміж могилами, тим більше його охоплював меланхолійний настрій, душу проймав невиразний жаль, і він уже пошкодував, що погодився на ці відвідини.
Біля могил там і сям поралися люди — прибирали бур'ян, пожухле листя, посипали жовтим піском. Деякі сиділи на лавочках, відпочиваючи, однак у кожному силуеті Філ бачив щось скорботне, смутне. Проходив мимо, стараючись ні кроками, ані навіть поглядом не потурбувати їх. Нараз він став як укопаний: біля могили Аркадії бовваніла якась постать. Мати!
Обернувся до Аркадії, кивнув. Та усміхнулась:
— Бачу.
Мати поглянула на них якось винувато, знітилася, ніби її застали на негожому вчинку.
— А ми оце були у вас,— ніяково заговорив Філ,— набрали яблук, а тоді Аркадія й каже: давай заїдемо на кладовище...
Досить було цієї хвилини, поки він говорив, щоб мати опанувала себе. Обличчя їй полагідніло, погляд став не такий сумний.
— А що ти тут робиш? — різко спитала Аркадія.— Ми в гості, а вона... Все оплакуєш ту?
Мати стенула плечима, губи їй зібралися оборочкою, мабуть, хотіла щось сказати, але промовчала.
— Хіба та була краща? — дошкуляла Аркадія.— Вона тобі подобалась більше? — Обличчя Аркадії розчервонілося, голова похитувалася з боку на бік.
— Перестань,— втрутився Філ.— Негарно так прискіпуватись...— Хотів сказати: "до рідної матері", але не сказав, подумавши, що спорідненість тут віддалена, цієї Аркадії мати не народжувала, не співала їй котка, не розказувала казок...
— Я ж не знала,— виправдовувалась мати,—була б не йшла з дому. Ви так рідко навідуєтесь...
Філ слухав її стриманий голос, короткі репліки Аркадії і думав, що все-таки матері важко погодитись з тим, що сталося, свідомість її ще "не переварила" цього факту. Вони розмовляли ніби різними мовами, і Філ полегшено зітхнув, коли мати нарешті пішла.
Сіли на лавочку врізнобіч.
— Чого ж не читаєш мені моралі? — не без єхидства обізвалась Аркадія.
— Облиш, ти не в гуморі.
— Та який тут уже гумор...— в її голосі почулися примирливі нотки.
— Скажи, а ти пам'ятаєш саму смерть? — раптом спитав Філ.
Аркадія пересмикнула плечима.
— Як це сталося — не пригадую. Обпекло болем, потемніло в очах, голова наповнилася дзвоном, шумом, наче я потрапила у якийсь водоспад, а от що було далі... Коли знову відчула світло і розплющила очі, побачила: я не в снігу, а в теплі твоєї лабораторії.
— Мабуть, ти й не могла запам'ятати, бо та клітина, яку я взяв для вирощування, була жива, смерть не встигла до неї...
— А де ти взяв клітину?
— Зрізав із вказівного пальця. Кілька міліметрів, не більше... Так, смерть — катастрофічний, але не миттєвий процес. Мільярди клітин біоструктури не можуть одночасно...
— Та що це ти зарядив про смерть? — перебила Аркадія.— Краще пригадай, що казали старожитні про життя...
— Vivere memento — пам'ятай про життя!
— Саме так, оце я й хотіла тобі нагадати,— Аркадія показала білі разки зубів.— Золоті слова! Треба взяти від життя якомога більше. Пам'ятаєш, як той жартував на лижній базі? "На те людина й живе на світі, аби добре їсти!" І брав склянку кефіру. Ну, а ми будемо жити з шампанським, правда? — Не діставши ствердження, вона завершила: — Ти на це заслуговуєш!
Філові занило в грудях, стало тоскно до щему — чи не вперше за час тріумфу. Може, це була реакція на слова Аркадії, а може, до цього спричинився посмугований тінями краєвид з обелісками й хрестами, що здіймалися поміж дерев, охоплених полум'ям осені. Його пройняло почуття самотності, хоч Аркадія щебетала всю дорогу. І як то вони переберуться у велику квартиру, кімнат на шість, а то й вісім — є такі у старих, дореволюційних будинках, і машину поміняють на більшу, комфортабельнішу, і стереоскопічний телевізор придбають, і срібний посуд! Кожну репліку закінчувала риторичними запитаннями:
— Хіба ти не заробив? Хіба не заслужив?
Стискаючи кермо, Філ бубонів щось нерозбірливе, і вона вигукувала:
— Заробив! Заслужив!
Дома, читаючи в кабінеті "Фізіологічний вісник", раптом збагнув, чому в нього поганий настрій: ота, п е р ш а Аркадія була інакша!
5
Непомітно підкралася зима. Філ, як казала Аркадія, цілими днями "пропадав" у своєму Інституті. Особливо полюбляв працювати за довгим столом лабораторного музею. Високі вікна старого будинку навіть восени давали багато світла, вся простора кімната, заставлена скляними стелажами, потопала в сонячному сяйві. Тут і око ставало зіркішим, і думалося легше. Годинами міг сидіти, згорбившись, біля окуляра стереоскопічного мікроскопа, і тоді для нього не існував цілий світ. А цієї зими часто просиджував у лабораторії і вихідні.