— Правильно! — закричав, заколоворотився сход, якому найбiльше сподобалось, що Шевко має понятiє до мужика, i бучно пiдняв старосту на "ура".
Але староство Шевка мало не такий веселий кiнець, як початок. Коли гетьманцi виїхали з села, Шевко ще раз виявив розумiння часу i влади. Це йому не забулося i пiсля смертi. Вiн одразу сказав людям, що не буде з них вибивати нi зерна, нi худоби, нi податi. Таке здивувало навiть тих одчайдухiв, якi на кожну владу дивились, як на напасть:
— За це, чоловiче, тепер можуть записати твою душу на вiчнi поминки.
Але Шевко не послухався перестороги:
— Над шкурою дрижати — людиною не жити.
— А як ти думаєш викрутитися?
-Почекаю, там буде видно. Широко, як менi здається, розпухирилась ця влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки що хай менi з кожної хати принесуть по десять фунтiв зерна на частування рiзних-усяких i на свiй пропiй.
Така програма припала всiм до душi. Незабаром хата Шевка була засипана пашнею, i вiн загуляв, не шкодуючи нi чужої скаженiвки, нi свого здоров'я.
Закiнчилось старостування Шевка тим, що з державної варти наїхали в нiмецьких залiзних черепахах гайдамаки, всипали чоловiку двадцять п'ять шомполiв у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на подвiр'ї нi писку, нi виску.
Шевко терпляче витримав катування. Вiн знав, що над ним висiла бiльша хмара. Пiсля розправи чоловiк сповз iз покривавленого ослона, сам надiв на себе штани i цього ж вечора, лежачи на печi, пояснював дядькам:
— Не дивуйтесь, люди добрi: коли влада не має своєї голови, то показує чуже гузно. На це нiколи багато розуму не вимагалось...
Недовго протрималось на чужiй зброї оте сузiр'я дрiбних карликiв, яке, дорвавшись до влади, забуло, що надворi стоїть двадцятий вiк. Напхане злобою, затавроване братовбивством i торгом землi батькiв, це сузiр'я дрiбних карликiв подалось на смiтники чужих богiв не свiтити, а гавкати й гарчати на землю батькiв, по якiй уже в яснiй задумi iшов новий ранок...
Коли на Подiллi почала встановлюватися Радянська влада, Шевко, як постраждалий, об'явився аж на полiтичному обрiї волостi. Спочатку вiн став секретарем, а потiм i заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити жорстоко розправилися з головою, i на його мiсце якимсь дивом вигулькнув Шевко.
Отодi у чоловiка й прорiзалась падуча до влади. Одне головування вже не могло вдовольнити його, i Шевко почав прибирати до своїх рук iншi посади. Коли треба було вибрати воєнкома, вiн сам висунув свою кандидатуру. Тодi ревком складався з трьох чоловiк. При голосуваннi новий секретар пiдняв руку за Шевка, а заступник — проти. Така ситуацiя не приголомшила голову, i вiн персонально проголосував за себе. Того ж вечора Шевко химерував з кравцями, як йому одягтися, щоб усiм було видно, що вiн i вiйськова i цивiльна влада. Тi пошили йому таке галiфе, що в ньому легко вмiщались два ока горiлки i закуска. Згодом Шевковi здалося, що в нього ще мало влади. Розвинувши письмову i усну дiяльнiсть, вiн охопив i третю посаду — став головою бiдкому i тодi запишався на всю волость, а загуляв на цiлий повiт. I найбiльше в часи запою чоловiк переховувався у дебелої, тарiлощокої бублейницi Стефи. Випивши зайвину, вiн завжди допитувався у вдовицi, чи вона калачниця, чи бублейниця.
— Добереться до тебе совєцька власть, тодi усе взнаєш, навiть, де раки зимують, — беззлобно вiдповiдала жiнка, снуючи мiж пiччю i дiжею.
— А я тобi не Радянська влада? — ворушив на чолi веснянки Шевко.
— О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе на обличчi не влада, а всi гуляння та походеньки пропечатанi! — анiчутiнку не жалувала голову сизоока бублейниця i так вимiшувала тiсто, що воно аж пищало в її руках.
Через якийсь час Шевко розледащiв до краю, i писаревi часто доводилось iз матерiалами на пiдпис бiгати до хати бублейницi. Недбало поглянувши на папiр'я, Шевко незмiнно питався:
— А нема тут помилок?
— Є, тiльки маленькi-маленькi, — знав, що сказати, писар.
— Гляди, щоб надалi й маленьких не було, — повчально казав голова й викарлючував пiдпис...
Незабаром Шевко аж загуркотів з усiх трьох посад. Правда, знiмали його весело, пiд регiт людей i нової влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли доведеться, не гiрше знiмали... З часом чоловiк примирився, що полiтична дiяльнiсть заважка для його занадто життєлюбного характеру, i знайшов задоволення в складаннi заяв чи прохань за чарку бiсiвської кровi. Щодо рiзних писань i питва, вiн i надалi залишався неперевершеним в усьому повiтi...
Вiдчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющує повiки, i в його поглядi прокидається цiкавiсть:
— Ти чий будеш?
— Панасiв син.
— Ага, Панасiв, — розмiрковує вголос. — Чи не з столярського кутка?
— Вгадали.
— Тодi здоров.
— Здоровi були, дядьку.
— Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? — i очi в дядька стають такими, наче їх помастили смальцем.
— Нi.
— А чого? — у Шевка одразу ж зменшується цiкавiсть до моєї персони.
— Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати. Дядько Шевко одразу випростується:
— Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.
— Хочу, щоб менi книжку пояснили.
— Книжку? — чоловiк зневажливо знизує утлими плечима i вже кисло питає: — Щось не розкумекав?
— Еге.
— Виходить, не вистачило тями?
— Не вистачило, — покiрно погоджуюсь я.
— Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана i чого варта твоя голова. — Куцими пальцями, в якi врiзались прокуренi, круглi, наче мiднi копiйки, пазурi, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а потiм спокiйно, без жодного слова повертає книгу i прикриває очi повiками.
Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся на чоловiка, далi кахикаю, але Шевко i вусом не веде.
— Так що ви менi, дядьку, скажете? — нарештi наважуюсь запитати його.
— Що? А ти ще не пiшов звiдси? — дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.
— Нi, ще не пiшов.
— То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли бiльше з'їсиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?