Гуси-лебеді летять

Страница 14 из 42

Стельмах Михаил

Але яка невдача: разом з щавлем iз кишенi вилетiли двi гарбузовi насiнини i впали на долiвку, мов срiбнi грошi. Я злякано поглянув на матiр, та не побачив гнiву на її обличчi. Вона рiвно, трохи сумовито, запитала мене:

— Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю?

— Iз цих, — похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, i довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?

— То й добре, синку, що давав, — нарештi чую її голос. Вона, роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: — Бо хто й пособить у свiтi бiдному чоловiку, хто дасть йому скибку хлiба чи ложку борщу? Нiхто, тiльки такий самий злидар.

У мене од її слiв аж дрогнуло все усерединi.

— Мамо, а звiдки ви про хлопчика знаєте?

— Була в нас та жiнка зi своїм дитям. Я нагодувала їх, бiдолашних, дала хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка хвалила отого хлопчика, який дав її Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нiчого їй не сказала... Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?..

— Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журіться мною, — кажу так, як чув од дорослих, пiдходжу до матерi, прихиляюсь до неї, а вона зiтхає i гладить рукою мою нерозумну голову...

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

На човнику й веслi вiд нас вiд'їхав травень. Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов'їний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто.

Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбiльше див у свiтi робиться влiтку на свiтаннi, це саме тодi, коли менi так хочеться спати. От i зараз, насурмонений i заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матiр, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а очима показує на розчинене вiкно й таємниче питає:

— Михайлику, ти нiчого не чуєш?

Дiд, глянувши на матiр, пускає посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що плутається мiж їхнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи, прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.

— Не чуєш, як лiто пiшло нашим городом? — дивується мати.

— Нi, — кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене зразу вiдлiтає сон.

— Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, — так само таємниче говорить мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого порога з нами вiтається аж задимлена росою вишня. — Ось бачиш, сьогоднi лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти.

Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi щiчки. А мати вже показує, що на покручi гороху з'явився ще сонний перший цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi припильнувати його?

— Добрий ранок, тiтко Ганно! — бiля перелазу з'являється попова наймичка Мар'яна, її високi здивованi брови, i красивi вiнчики вiй, i ранково синi очi, i вогкi, напiврозкритi уста чаять у собi стiльки молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, стає веселiше.

— Добрий ранок, непосидо, — посмiхається мати. — Куди так зарання чешеш?

— До вас. Можна?

— То чом не можна?

Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибує перелаз i одразу ж оглядається, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося. Вона пiдбiгає до матерi, чоломкається i подає щось загорнуте в пiлочку.

— Це що за напасть з самого ранку на мене? — жартуючи, дивується мати.

— Не напасть, а попiвськi з панського тiста марципани, — смiється Мар'яна, аж висяюючи зубами.

— Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за цi марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попадi: все шкварчить, наче яєчня на сковородi.

— Не бiйтесь, не зубожiє вона. Правда, Михайлику? — наспiвне говорить дiвчина i змовницьки пiдкидає високi здивованi брови.

— Авжеж, правда, — охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подобається менi та й у пiлочцi щось смачно пахне.

— Якi в тебе квiти гарнi, — придивляється мати до рукавiв Мар'яниної сорочки.

Дiвчина зрадiла вiд похвали i довiрливо сказала:

— Бо так чогось хочеться гарного в свiтi i для себе, i для людей, — та вiдразу ж спохватилась, чогось засоромилась i з жалем кивнула на мене: — Раненько ви його, малого, будите.

— Раненько, — якось змовницьки подивилась мати на дiвчину, — бо все хочеться показати йому, як удосвiта по селу ходить лiто.

— Хiба що так, — похитала головою Мар'яна i чогось зiтхнула. — Ти, Михайлику, й досi не бачив лiта?

— Не бачив, Мар'яно.

— То ще побачиш: твоє все попереду. Ти сьогоднi пасти в лiси чи на перелоги збираєшся?

— Куди дiдусь скаже.

— Катай у лiси. Знаєш, де Якимiвська загорода?

— Чом не знаю.

— Там бiля загороди попасеш конягу, а в загородi нарвеш собi черешень.

— Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.

— Достигли.

— Та не може бути: учора скiльки лiсу збродив — i скрiзь однi зеленухи.

— То були, Михайлику, видать, чорнi черешнi, а до бiлих, раннiх, уже торкнулося лiто. Ти не бачив, якi вони в Якимiвськiй загородi? Великi-великi, а щiчки з одного боку пiдрожевленi. Поїдеш?

— Поїхати — не штука, — засумнiвався я. — Та чи не перепаде менi за тi черешнi?

— Не бiйся: я вчора сказала дядьковi Якиму, щоб вiн тобi дозволив нарвати черешень, бо подумала, що ти не вiдмовишся од такого дiла.

— От спасибi, Мар'яно!

— Спасибi не вiдбудеш: принесеш менi кiлька найкращих ягiдок на сережки, — показала на вухо, засмiялася i тихiше заговорила до матерi: — Аби ви знали, тiточко, який менi сьогоднi сон приснився!

— Розкажи — знатиму.

Над синiми дiвочими очима зворушливо затрiпотiли вiї:

— Сниться менi, наче я в своєму селi i в своїй хатi вимiшую вдосвiта дiжу, а до мого вiкна пiдiйшов мiсяць вповнi й придивляється, що я роблю. В цю часинку до хати заходить моя тiтка i питається :

— Кому ти, Мар'яно, мiсиш дiжу?

— А я тихенько їй: "Оцьому мiсяцю ясному..." Що ви скажете на таке диво?