"Хлопці, а вода ж то солона!"
Коли б учені з Академії наук дізналися, що робиться в десятиповерховому будинку на вулиці Гарібальді і довкола нього, вони облишили б важливі справи і привезли б усі прилади з своїх лабораторій у таємничий двір. Важко сказати, які відкриття зробили б учені, спостерігаючи звичайні ігри дітей, але, безперечно, наука збагатилася б. Наука, приміром, ще не знає таких випадків, коли в одному кутку подвір'я йде грибний дощ і під ним скачуть хлопчаки в трусах, а поряд височать снігові замети і дві команди змагаються в сніжки.
Садові лави гули, як автомобілі. Семилітні силачі легко піднімали над головою заіржавлену вісь од "Запорожця". А діловитий винахідник з десятої квартири — Олексійко Попов — довго порався біля шматка труби, майструючи з неї ракету. Труба була вузька, Олексійко ніяк не міг у неї влізти. А коли запуск зірвався, винахідник побіг за будинок до будівельного крана й одним помахом руки розвернув довгу стрілу. Кранівник, який обідав унизу на дошках, похлинувся молоком і поліз по драбині вимикати сталеве чудовисько.
Тільки сам Максим ні в що не грався, не жував місяциту, похнюплений никав по двору. До нього гукали:
— Гей, Максиме, ходімо гратися в зоопарк!
— Не хочу!
— Давай кататися з гори!
— Ану вас!..
— Чому?
— Анічому! — зовсім як Гум-гам, коли він бував сердитий, відповідає Максим друзям.
"А що означає "анічому"? Сонце світить, тому що це — зірка. Корява тополя розпустила клейке листячко, тому що весна. І Ніна з жовтим бантом, боягузка Ніна, яка боялася метеликів, за одну секунду виростила з крихітного соняшника величезну, завбільшки з колесо, шапку чорних зерняток, тому що відкусила місяциту й наказала соняшникові : рости! Бач, лускає насіння, мов білочка, та ще й позирає, чи багато ще лишилося...
Усе має своє "чому". Лише одна в світі таємнича й незрозуміла КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ..."
Так розмірковував Максим і не міг додуматися, що це за така таємнича КРАЇНА БЕЗ звичайного ЧОМУ.
Максим раз у раз діставав синій камінь, що виблискував незліченними гранями, жмурячись, поглядав на нього і, зітхаючи, ховав до кишені. Усе-таки страшно ступити зі знайомого двору прямо в космос, провалитися в чорний колодязь із зірками... Ось він, Максим, летить, розкинувши руки, у темряві, кличе: "Гум-га-аме! Гум-га-аме!.." Крику його не чути. Ніхто не відповідає...
Максим озирнувся: як добре, що він у дворі. Ганяють довкола діти, жують місяцит і, наслідуючи Гум-гама, хвацько вигукують: "Р-раз!"
"А місяцит же зроблено в КРАЇНІ БЕЗ ЧОМУ", — подумав Максим.
І він уявив паруючий чан, а довкола нього блакитнолицих кухарів. Кухарі сиплють із мішків місячний порошок... кидають лопатами порожнечу... ллють з глечиків рідке зоряне світло... домішують метеорний пил... Варять кухарі своє вариво, підморгують один одному, бурмочуть: "Місяцит анічому, місяцит нівідтого, місяцит нічерезте..."
— Чого боятися! — голосно промовив Максим, сміючись із своєї вигадки. — Я не боягуз!
Аж тут він згадав, який сумний був учора Гум-гам, коли вимовив загадкове ім'я "Автук". А що, коли Гум-гам випадково виказав таємницю? Що, коли суворий Автук покарав його? Ні, він не дасть скривдити друга!
Максим більше не вагався, вихопив камінь подорожувань, підкинув його вгору.
Він навіть не збагнув, що сталося з ним наступної миті. Якась сила перекинула його в повітрі, він побачив яскраві зірки, почув приємний дзвін. Максимову сорочку немов надули ізсередини повітрям.
"І я подорожую в скафандрі?" — тільки й устиг подумати хлопчик.
БЕЗ "ЧОМУ"
Він стояв посеред просторої кімнати й жмурився від незвично яскравого світла. Придивившись, Догадався, що стіни прозорі й проміння блакитного сонця виповнює всю кімнату: здавалося, відштовхнись легенько від підлоги — і повиснеш, полетиш У блакитній невагомості... Потім він побачив, що скрізь на підлозі порозкидано коробки, ящики, чемодани.
Максим невпевнено рушив уперед, але хтось ухопив його за сорочку. Озирнувшись, хлопчик здригнувся.
Дивна істота, схожа на обшарпану залізну мітлу, обмацувала його своїм гнучким пруттям, а чорне вічко пильно втупилося йому в обличчя. "Все, — вирішив Максим, — ось зараз це страховисько загорлає: "Анічому!" — та й потягне мене до темного підвалу".
Нараз почувся приємний дзвін: "Один, два, три, чотири, п'ять — до нас гість прийшов гулять..." Певно, так привітно озвалися двері.
І потім — знайомий голос:
— Гей, Вертуне, на місце! Як добре, що ти прийшов, Максиме! Я дуже скучив.
Пруття, що тримало Максима, стулилося — гнучкий Вертун відскочив у куток.
Гум-гам біг через кімнату, віддзеркалюючись у прозорій підлозі; можна було подумати, що то два блакитнолиці хлопчики квапляться потиснути руку гостеві.
— Доброго ранку, Гум-гаме! — мовив Максим.
Він також радів, що з його другом нічого не сталося.
— Ти вгадав, — посміхнувся Гум-гам, — у нас завжди ранок. — Він показав на вікно, де горіло синє сонце. — Зранку й до вечора тільки ранок... А ти молодець! — Гум-гам поплескав його по плечу. — Скажи чесно: ти не боявся?
Максим згадав, як його перекинуло в повітрі, як побачив він близькі зорі.
— Трохи страшно, — признався він. — Але я звикну.
— Люблю сміливих людей! А ти чого підслуховуєш? — Гум-гам повернувся до Вертуна. — Гей, Вертуне, ти вже геть застарів, прийняв Великого Фантазера за якогось дурнуватого пилосмока...
Вертун щось писнув у відповідь.
— Ще хвилина, і ти поцупив би мого друга, — хмурився Гум-гам. — Доведеться тебе замінити.
Максим нічого не розумів: що воно за пилосмок, чому Вертун хотів його поцупити? Але Вертун тремтів усім своїм пруттям, і Максим пожалів його:
— Це я винен, — усміхаючись, звернувся він до приятеля. — Не гнівайся, Гум-гаме. Я не сказав, хто я такий. — І подав Вертунові руку: — Мене звуть Максим.
Вертун обережно потиснув хлопчикові руку й яропищав:
— Досить лише покликати: "Вертуне!" — і я тут як тут. — І Вертун утік на своїх гнучких прутах.
— У нас була гра з літаючими пилосмоками, — Гум-гам кивнув на порозкидані ящики. — Коли багато пилюки, я запускаю пилосмоки.
Він спіткнувся об якийсь ящик і розсердився:
— Вічно ти заважаєш! Вертуне, тягни лишень його до сміттєпроводу!.. Музичний умивальник, — пояснив він гостеві.