Майже до ранку світилися вікна в хаті Чепелів. Павло ліг раніше, а мати з Надією ще трудилися. Зарізали і обпатрали курку, внесли з льоху огірків, помідорів, квашеної капусти, щоб усе було не дуже холодне, під рукою. Як би там не журитися, а проводжати Павла треба за народним звичаєм. Треба покликати друзів і сусідів.
Трохи перегодя, як уже зовсім тихо стало в кімнаті, де Павло заснув, Надія запитала пошепки у матері:
— Про Лесю не згадує?
— Ні. Ні словечка. І добре.
— А мені жалко його, мамо.
— То що ж робити? Тобі його жалко. А мені — вас обох.
— Правду кажеш, мамо. Він у нас гарний, розумний. Відслужить, то одразу ще й не таку собі вибере. А якщо по правді, то ходити далеко не треба. Наталка... Як гадаєш, мамо? Вона не признається, а я по очах бачу. Якщо подасть їй Павло надію, хоч словечко, то ждатиме. Батьки теж з повагою до нашого Павла ставляться.
— А що там він розуміє, наш Павло? Хлоп'ячий у нього ще розум. Подорослішає, то і серце підкаже, зрозуміє. А те, що покинула вона Гуляйгору, то, мабуть, на краще.
Павло не спав. Він чув усе...
Зранку від хати до хати передавали — запрошують до сельбуду. О четвертій — усіх на врочисті проводи призовників.
За годину раніше прибули автобусом харківські шефи. В шинелях, будьонівках. І труби "обмундировані". На кожній — зелений чохол. Якби й не запрошували попередньо, то музика однаково б скликала всіх. Люблять у Гуляйгорі духовий оркестр, звикли до нього.
Попливла над селом мелодія вальсу "Амурські хвилі".
Сім'я Чепелів явилася однією з перших. Микита Маляр стояв біля дверей і кожному призовникові потискав руку, поздоровляв батьків. Під портретом Леніна — червоний прапор з Серпом і Молотом, подарований військовою частиною. Призовникам чіпляли червоні стрічки, й ті сідали на перші лави. От уже зайняла свої місця на сцені президія.
Врочистий голос Микити Маляра звернений до громади, до призовників. Грім оплесків зливається з дужими акордами "Інтернаціоналу". Звуки духової музики не вміщаються в залі, тремтять шибки, ніби на вітрі колишуться лаштунки декорацій.
Павло часто бував на таких зборах, все, що відбувається зараз, йому знайоме, але вперше він схвильовано ловить кожне слово, бо з трибуни звертаються саме до них, призовників. Називають кожного поіменно, і його називають, Павла Чепеля. Оратори місцеві, гуляйгірські. Степанида Кафка, колгоспниця, інвалід громадянської війни Осипчук, комуніст-залізничник Цуркан, вчителька Августина Петрівна. Виступив і Як Дзеніс від імені колишніх литовських стрільців.
Відповідає на привітання призовник Данило Чобітько. Він порівнює руль своєї машини з кермом танка. Наприкінці голова колгоспу вручає призовникам подарунки.
— Чепель Павло Іванович!
Чепель дивується, адже він не колгоспник, працює на фабриці. Це добре знає і голова колгоспу, який простягає йому коробочку з бритвою. І всі присутні знають. Він почуває себе ніяково. Але всі аплодують, ніби схвалюють, що не обійшли і його.
До пізнього вечора тривав у Гуляйгорі концерт, грав духовий оркестр.
Другого дня о десятій ранку двоє саней рушили од сільради в путь. Дорогу обрали низову, понад кручами, обминаючи прадавній, насипаний козаками курган, високі снігові замети довкола нього.
Біля степової криниці Павло озирнувся. Перед очима знайома картина: монастир на горі, біла кам'яна стіна з крутим зеленим дашком, сторожова вежа.
Хтось з передніх саней гукнув:
— Стій, хлопці! Нап'ємося на дорогу гуляйгірської. Кажуть, що вона сили додає.
Загриміло відро на цепу, набралося повне. По черзі пили, досапуючи, мов коні. Потім ще трохи постояли в мовчанні, ніби без слів прощалися з рідним селом.
Куди, в які краї заведе його ця дорога? На цій дорозі помер його батько...
Минули першу хату неширокої вулиці, а біля другої зупинилися. Біля її воріт очікує їх сам товариш Тихонов, старий знайомий. А поруч з ним ще кілька військових — командири у шинелях з чорними петлицями, на емблемах — перехрещені молоточки.
— Звідки, товариші? — питають.
— З Гуляйгори.
— Молодці гуляйгірці! Першими прибули. Так і запишемо. Хто з вас за старшого?
— Пакет мені доручили, — підвівся Іван Вихристюк, високий, з тонкою шиєю хлопець.
У кімнаті начальника військового стола тепло, два ослони, стільці. На всіх вистачить.
— Сідайте, товариші,— запросив гуляйгірців командир з трьома "кубиками".— Давайте познайомимося. Моє прізвище Волощук. Ми прибули за вами. Звідси поїдемо разом. Цікавитеся, куди? Але це поки що військова таємниця. Пасажирський поїзд із Харкова, вагон плацкартний, пересадок не буде. Кухні з нами немає, на своїх харчах. Запитань немає?
— Можна і на своїх,— відповів Вихристюк, показуючи на складені в кутку кімнати домашні речові мішки.
Старший лейтенант розгорнув перед собою на столі передані Вихристюком списки. Дістав з планшета інші, очевидно, для звірки. Всі, згідно списку, прибули. Старший лейтенант звернувся до командира, що сидів під вікном:
— Передаю вам, товаришу Сергєєв, цю групу. Проведете з ними бесіду. Попереджаю, товариші, без командира — нікуди, ні кроку. Відлучитися можна тільки з його дозволу. Ще дві такі групи, як ваша, прибудуть з хвилини на хвилину. Дочекаємося їх — і в путь-дорогу. І лейтенант Сергєєв, і я — ваші постійні майбутні командири. Я — начальник школи молодших командирів, а ви її курсанти. Треба мати на увазі, що вагон не спеціальний, з нами їхатимуть і цивільні пасажири. Тому прошу — ніяких зайвих розмов.
Старший лейтенант Волощук невисокий на зріст, стрункий, голос тихий, але відчувається — повторювати двічі не любить. Років йому не більше тридцяти. Сергєєв набагато молодший, добродушний з виду.
Тепер його черга, Волощук вийшов.
— Прізвище Сергєєв, ви вже знаєте. Скажу одверто, що я до певної міри, як і ви,— новобранець. Став лейтенантом зовсім недавно, з запасу. Хтось із вас, можливо, потрапить і до мене. Я говоритиму зараз про елементарні речі, котрі повинен засвоїти кожен червоноармієць. — Лейтенант повів мову про залізничний транспорт, про порядок перевезення ним військових...
Раптом лейтенант замовк. Дивився на Вихристюка. Той саме відкусив шматок пирога і не встиг проковтнути. З рота посипалися крихти.