— Ви хто будете? — Чолов'яга приглядався до раннього відвідувача.— Когось шукаєте?
— Коменданта чекаю. Товариша Клопотовського.
— Я комендант.
Чепелю здалося, що десь він уже й раніше зустрічався з таким-от чоловіком, чув ніби голос його. Клопотовський гугнявив, наче в горлі у нього пищик з жовтої акації, яким люблять бавитися діти.
Почувши від Чепеля, хто він, звідки, чого приїхав, Клопотовський одразу пом'якшав.
— Є. Є таке розпорядження товаришки Вільхової. Вашому сину пощастило. В цьому році туго, а бач, віддали йому перевагу. Дякуйте товаришці Вільховій, вона — місцевком, а він вирішує. І Тюриній. Заслужений, мабуть, ваш син? Демобілізований червоноармієць?
— Буде червоноармійцем років через два.
— Чому ж така йому увага? В сорочці народився, не інакше. Може, тому, що батько — інвалід. Уявляєте, я вже немолодий, а й досі без квартири, хоч і комендант.— Потім перепитав, з якого села Чепель.— О, з Гуляй— гори? — Клопотовський уважніше подивився на Чепеля, на його дерев'янку.— Бував і я там. На ярмарку. Але то вже давно, тепер про ярмарки і не чути.
— Не такі великі, але бувають.
Комендант запросив Чепеля в конторку, взяв у нього Павлові папери.
— Вступні членські внески зараз заплатите? — запитав Клопотовський.
— Які це — вступні?
— Я три книжечки синові одразу випишу: буде він членом Міжнародної організації допомоги борцям революції — раз, войовничим безвірником — два і другом дітей — три. Зветься "ДД". Кіоск бачили при вході? З вікна торгує. То від "деде". Не буде у нас стопроцентного охоплення, не буде й кіоска. Словом, з вас по десять копійок вступних і по п'ятаку членських. Всього сорок п'ять копійок.
Олівець брав комендант усією п'ятірнею, а коли рахував гроші, Чепель помітив: у нього пальці не розгинаються. Водив олівцем, як швець ножем, літери виходили незграбні.
Комендантові захотілося показати батькові майбутнього постояльця й інші кімнати. Повів у червоний куток, в туалет, підвал з паливом, похвалився тим, що на кожне ліжко є по два комплекти білизни, запасні байкові й ватяні ковдри. Заганяв зовсім Чепеля, забув, що той без ноги. Хотів ще похвалитися кіоском, який торгує від "деде", але на його стукіт віконечко так і не відчинилося. Та й крізь вікно було видно, що товариство "Друзі дітей" достатньо постачає гуртожитку пиво і квас, махорку, цигарки, недорогі цукерки, пудру, тройний одеколон і навіть губну помаду. Найпривабливішим для Івана Михайловича Чепеля було, звичайно, пиво, оті зелені пляшки "Нової Баварії", як навмисне, вишикувалися на виду, викликаючи і в Чепеля, і в Клопотовського нестерпну спрагу. Іван Чепель подумав, що "Друзі дітей" — це добре, а власний мішок надійніший. І признався комендантові, що приїхав не з пустими руками. Хвилин через десять вони вже сиділи в тій самій кімнатці, де мав жити Павло. Сальце, пиріг, огірки... Сповнений комендантської гідності, Клопотовський відклав набік свій портфель, кахикнув і взявся до трапези.
Надвечір повернувся Павло. Застав батька в гуртожитку ніби розімлілого. Ліжко було вже застелене, на тумбочці лежали новенькі квитки трьох добровільних організацій, до яких записав Павла Клопотовський. Під ногами м'яко лежав килимок: його зранку не було.
— Не дрейф, синок! Житимеш у Станіслава Миколайовича, як у бога за пазухою. Він тебе в обиду не дасть.
— У якого Станіслава Миколайовича?
— Таж у Клопотовського.— І, трохи знизивши голос, похвалився: — Ми з ним — во! Нерозлийвода! Ну, голова моя спокійна. Хороша людина комендант, розумна, дарма ш,о... То не твоє діло, Павле, звідки я його знаю. Не скажу. Та й не треба тобі.— Думки в батька ніби трохи плуталися.— Ні, брат, ти людині в душу дивися, а не на мундир чи на рясу. А то ми...— Озирнувшись на хлопців, які один за одним уходили в кімнату, батько замовк. Пригладив свій боксерський чуб, став застібати сорочку, бо досі сидів розхристаний.— Чуєте, парубки? Я Павлові указаній даю, але й вас торкається. Клопотовський добра всім хоче, а сам щастя не має. Жаліти таку людину треба, шанувати.— Він немовби щось знав, ш;ось морочило йому голову, та була, видно, й осторога, і вона брала верх, не дозволяла Івану Чепелю бути з чужими хлопцями і з рідним сином одвертим до кінця.— Як тебе, кажеш, звати? — звернувся до хлопця з татуїровкою, балакучого будівельника, з котрим розмовляв уранці.
— Ну, Костиря Федір...
— Ти ніби за артільного старосту тут? Так мені здалося. Гляди, пильнуй порядку, Федоре! Я і тобі, і вам усім батько, і це мій приказ.
— Тату... ви усі поїзди пропустите,— нагадав Павло обережно.— Як на п'ять сорок, то вже пора.
— Трамвай довезе . А слово моє останнє до вас усіх. Один за всіх і всі за одного. Як у солдатському строю.
Павло витрусив домашній мішок, загорнув у газету. Хлопці один за одним підходили до Івана Михайловича, тисли йому руку.
— Приїжджайте ще. Ждемо в гості...
— І ми з Павлом нагрянемо у вашу Гуляйгору.
Павло довів батька до трамвайної зупинки. Підсадив у вагон, ще почув, як той ні з сього ні з того голосно засміявся.
Перша ніч у гуртожитку була довгою, неспокійною. То не давав заснути Федір Костиря, розповідав сусідові Сергію Макусі, як його надумали оженити. У нареченої все вже готове було, кабанчика закололи, а він, Федір, в останній день узяв та й утік... Сергій допитувався, чи красива була, скільки їй років. Відповіді дивували Павла. Коли так хвалить Федір дівчину-землячку, то чого ж тікати?
Павло Чепель натягнув ковдру на голову. Та світло ліхтаря на стовпі просочувалося і крізь неї. Час від гуркотіли автомашини, продзенькували трамваї. З іншого боку, з дівочої половини, долинали сплески сміху, м'які вібруючі звуки гітари. Але й тоді, як усе втихомирилося, Павло ще довго не стуляв очей. Непрохані думки ніби заповзялися не дати спокою. Знов постала в уяві знайома дівоча постать у світлій сукенці з важкою золотавою косою. "Цікаво, знає Леся, що вже ночую в Гуляйгорі?" І якщо знає, хотілося, щоб вона засумувала, не спала цієї ночі, як не спить він. Щоб відчула свою провину. Невже байдуже їй — є він у Гуляйгорі чи його немає?
Гнівався на Дениса Лісового, на Василя Сурженка, на Миколу — колишнього товариша.