Поки Грицько робив зірковому біля криниці примочки, жовтенята радилися, що робити далі.
— Тепер зрозуміло, чого на цій груші ніхто плодів не рве,— підійшов до гурту Грицько.— Її оси охороняють!
— Підемо, мабуть, до табору.— Скособочений Котька тривожно подивився на хмару, що збиралася над лісом.— Може, встигнемо, поки дощ вперіщить.
Нараз стемніло. Вихором налетів вітер: зарипів журавель над криницею, заторохтіло відро, грюкнули хатні двері, які забули причинити діти. Великі краплі забарабанили по черепиці, а невдовзі за вікном уже бушувала справжня злива. Діти сиділи в хаті й обмірковували, як все-таки обхитрити вреднючих ос.
Дощ минув так само зненацька, як і почався. Навіть веселку почепив над лісом.
— Це там, де наш табір,— промовив Котька.— Веселка завжди починається з якоїсь водойми. На цей раз — з нашої річки.
— А де ж груші? — Валерка злякано подивився на дерево.
Котька навіть очі протер. На дереві не було жодної груші.
З острахом підходили школярі до осиного царства, та комахи поводилися спокійно і не зважали на дітей.
Обмиті дощем груші лежали на траві. Діти брали їх і складали в кошик. Ваня Заєць, правда, хотів було одну надкусити, але всі так на нього подивилися, що він ніяково поклав грушу до купи.
У табір повернулися під вечір. Петько з Радиком чекали їх біля входу.
— Де ж це ви так забарилися?
Котька мовчки зняв із кошика марлю, якою були прикриті плоди.
— Пригощайтеся! Це — з осиної груші.